Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Він і справді дедалі більше скидається на Козимо! — підтвердив Миршавець. — Але зарозумілість у нього від матері.

— Ні, він має її від мене, — заявив Змієголов. — Дуже практична риса, якщо він сяде коли-небудь на трон.

Миршавець занепокоєно подивився вслід Якопо. Натомість Змієголов ударив його набряклим кулаком у груди.

— Збери своїх людей! — наказав він. — Я маю роботу.

— Роботу? — занепокоєно звів брови Миршавець. Вони, як і перука, були присипані сріблом.

— Так. Задля різноманітності ловитимеш тепер не єдинорога, а дітей. Чи ти хочеш, щоб Чорному Принцові минулося безкарно, що він сховав у лісі омбрійських дітлахів, поки ти зі Свистуном дозволили моїй доньці обкрутити вас навколо пальця?

Ображений Миршавець скривив бліді вуста:

— Ми, дорогий свояче, готувалися до вашого приїзду і спробували знову зловити Сойку…

— І тут вам не дуже пощастило! — брутально урвав його Змієголов. — На щастя, моя донька сповістила, де можна знайти його, і, поки я знову зловлю птаха, якого ви так великодушно випустили, приведи мені дітей, — разом із тим кидієм ножів, що називає себе принцом, щоб він бачив, як я здираю шкуру з Сойки. А його власна шкура, боюся, надто чорна для пергаменту, тож для нього треба вигадати щось інше. На щастя, я украй винахідливий. А втім, і про тебе таке кажуть, еге ж?

Миршавець почервонів, вочевидь підлещений, хоча перспектива ловити дітей у лісі й наполовину не вабила його так, як полювання на єдинорога, і то, мабуть, тому, що ту здобич годі з’їсти.

— Гаразд. — Змієголов повернувся плечима до свояка і, похитуючись, пішов з тронної зали. — Пришли до мене Ворона і Свистуна! — гукнув він через плече. — Свистун, мабуть, уже скінчив роздавати зуботичини. І скажи служницям, що Якопо поїде зі мною до Озерного замку. Ніхто не шпигує за його матір’ю краще за нього, дарма що вона не дуже любить його.

Миршавець дивився на нього пустими очима і промимрив тоненьким голосом:

— Слухаю.

Але Змієголов, коли слуга квапливо відчинив йому важкі двері, обернувся ще раз:

— А що стосується тебе, жовторотий, — Орфей мимоволі здригнувся, — я вирушаю, коли сяде сонце. Мій свояк скаже тобі, де ти маєш бути. Про слугу і намет подбаєш сам. Але начувайся, ти вже набрид мені. З твоєї шкури теж можна зробити пергамент.

— Ваша високосте! — ще раз уклонився Орфей, дарма що жижки йому тремтіли. «Чи грав я коли-небудь в іще небезпечнішу гру? Ет! Усе буде гаразд, — думав він. — Ось побачиш, Орфею, цей сюжет належить тобі. Його написано тільки для тебе. Ніхто не любить його більше, ніхто не розуміє його краще, навіть отой старий дурень, його автор!»

Змієголов давно вже пішов, а Орфей і далі стояв, немов сп’янівши від обіцянок майбутнього.

— Овва, тож ви чарівник! — мовив Миршавець, дивлячись на Орфея так, наче то була гусінь, що на його очах перетворилась у чорного метелика. — Може, тому було так легко полювати єдинорога? Бо він був несправжній?

— Він був справжнісінький, — поблажливо всміхнувся Орфей. «Його створено з того самого матеріалу, що й ти, — додав він подумки. — Цей Миршавець — надто вже жалюгідна постать. Тільки-но для нього знову оживуть слова, я напишу йому на шкурі сміховинну й нікчемну смерть. А що, коли написати, що його розірвуть власні собаки? Ні, є щось краще. Миршавець удавиться курячою кісткою на одному зі своїх бенкетів і впаде своїм посрібленим обличчям у великий таріль із кров'янкою. Аякже!» Орфей несамохіть засміявся.

— Сміх вам скоро минеться! — просичав до нього Миршавець. — Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання.

— Ох, я певен, що ніхто не знає цього краще від вас! — відповів Орфей. — А тепер покажіть мені, будь ласка, бібліотеку.

Чотири ягоди

У мене на стіні висить японська дерев’яна маска,

Маска лихого демона, розмальована жовтим.

Я співчутливо дивлюся

На розбухлі жили на скронях, які свідчать,

Яких треба зусиль, щоб бути злим.

Бертольт Брехт. Маска зла

Куниця була гірша за ведмедя. Вона спостерігала її, шепотіла на вухо юнакові її ім’я (якого він, на щастя, не розумів) і проганяла її. Але іноді куниця вибігала за юнаком надвір, а ведмідь лише підняв важку голову, коли вона підлетіла до миски з супом, яку котрась жінка поставила для його господаря. Найлегше отруїти якраз суп. Чорний Принц знову сперечався з Хапалом і повернувся плечима до Мортоли, коли вона вкидала до миски темно-червоні ягоди. П’ять крихітних ягід, більше не треба, щоб вирядити короля розбишак до іншого королівства, де ведмідь уже не зможе ходити за ним. Але саме тоді, коли вона випускала з дзьоба п’яту ягоду, на неї наскочила страхітлива куниця, немов відчувши надворі її наміри. Ягода закотилася, і Мортола полетіла геть, благаючи всіх чортів, щоб і чотири ягоди заподіяли смерть.

Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Йому, мабуть, боліло серце за кожного побаченого каліку. Він не допоможе їй дістати книжку, завдяки якій можна гратися зі Смертю, він — аж ніяк. Але, на щастя, такі люди, як він, не менша рідкість, ніж білі ворони, і здебільшого вони вмирають замолоду. Ці люди не прагнуть нічого, що в інших спонукає серце закалатати: багатства, влади, слави… Ні, Чорного Принца це все не цікавило. Тільки справедливість змушувала його серце битися швидше. Співчуття. Любов. Наче життя не ставилося до нього не менш немилосердно, ніж до решти! Копняки та удари, страждання і голод. Він скуштував цього всього аж надміру. Тож звідки взялося те співчуття, що надихає його? Звідки береться тепло його серця, усмішка на його темному обличчі? Він просто не бачить світ таким, яким він є, — ось де пояснення, ані світ, ані людей, до яких проймається палким співчуттям. Бо якби бачив їх такими, якими вони є, що тоді спонукало б його боротися, а то й гинути за них?

Ні. Якщо хто й допоможе їй дістати книжку з чистими сторінками до того, як у ній писатиме Сойка й відкупиться від Смерті, то тільки Хапало. Він був Мортолі до вподоби. Хапало бачив людей такими, якими вони є: пожадливими і боягузливими, егоїстичними і підступними. Податися до розбійників його спонукала тільки одна несправедливість: та, яку заподіяли йому. Мортола знала про нього все. Управитель Тлустого князя відібрав у нього хутір, бо ж і можновладці беруть собі все, чого жадають. Тільки це погнало його в ліс, більше нічого. Так, із Хапалом можна розмовляти.

Мортола достеменно знала, як використати його для своєї мети, тільки-но пощастить