Читати книгу - "Пентаграма"

Харрі старався дихати спокійно:

– Ти дійсно думаєш, що вони проковтнуть цю історію? Мьоллер? Начальник кримінальної поліції? ЗМІ?

– Звичайно, – сказав Волер. – Ти що, не читаєш газет? Не дивишся телевізор? Цю історію обсмоктуватимуть кілька днів, максимум тиждень, якщо за цей час нічого не станеться, нічого по-справжньому цікавого.

Харрі не відповів.

Волер посміхнувся:

– А тут цікаво тільки те, що ти вірив, ніби я вас не знайду.

– Упевнений?

– У чому?

– У тому, що я не знав, що ти знайдеш сюди дорогу?

– У такому разі я б на твоєму місці вшився звідси. Ну а зараз, Холе, шляхів до відступу не залишилося.

– Це точно. – Харрі засунув руку в кишеню піджака.

Волер навів на нього пістолет. Харрі видобув із кишені мокру пачку сигарет:

– Я в пастці. Питання тільки: на кого пастка? – Він дістав сигарету.

Волер примружив очі:

– В якому розумінні?

– Ну… – Харрі розламав сигарету надвоє і засунув фільтр у зуби. – Паршиво, коли всі у відпустках, га? Народу не вистачає: ні щоб встановити в гуртожитку камери відеоспостереження, ні щоб їх прибрати. – Харрі помітив, як у його колеги дрібно затремтіла повіка. Він указав пальцем через плече. – Подивися в правий верхній куток, Томе. Бачиш?

Волер швидко поглянув, куди вказував Харрі, потім знову на нього.

– Я вже сказав, Томе, що знаю, як у тебе працює голова. Знав я і те, що рано чи пізно ти нас знайдеш. Головне було  – не піддатися завчасно, щоб ти не запідозрив пастку. Зранку в неділю я довго розмовляв із одним нашим спільним знайомим. Досі він сидить в автобусі й чекає, коли ж почнеться дійство. Помахай Отто Тангену.

Том Волер часто заморгав, неначе в око йому потрапила смітинка, і досить невпевнено вимовив:

– Ти блефуєш, Харрі. Я знаю Тангена. Він ніколи б на таке не зважився.

– Я передав йому всі права на подальший продаж цього відеоматеріалу. Тільки уяви собі, Томе. Запис грандіозного шоу за участю велокур’єра-маніяка, божевільного слідчого та продажного інспектора. Телеканали всього світу стануть у чергу. – Харрі зробив крок уперед, натягнувши ланцюжок наручників. – Томе, може, щоб не ускладнювати собі життя, віддаси мені пістолет?

– Стій, де стоїш, Харрі! – просичав Волер і миттєво спрямував зброю в спину Олегу.

Харрі зупинився. Том Волер перестав блимати. Він посилено і зосереджено працював жовнами. Ніхто не ворушився. У коридорі гуртожитку стало так тихо, що Харрі здалося, ніби він чує шум стін, довгохвильову, майже нечутну вібрацію, крихітну зміну тиску повітря, що фіксується вухом. Стіни співали. Минуло секунд десять. Волер дивився не блимаючи. Ейстейн якось розповідав, скільки інформації людський мозок може обробити за одну секунду. Цифр Харрі не пам’ятав, зате не забув коментар Ейстейна, що мозок людини за десять секунд може просканувати середню публічну бібліотеку.

Волер усе-таки моргнув і відразу набув спокійнішого вигляду. Харрі не знав, що це означає, але скоріше за все, нічого хорошого.

– Цікава штука – справа про вбивство, – сказав Волер. – Людину вважають невинною, поки не доведене зворотне. До того ж я поки що не бачу камер, на які записувалися б які-небудь протиправні дії з мого боку.

Він підійшов до Харрі й Свена і смикнув за ланцюг наручників так різко, що Свен схопився на ноги. Не спускаючи очей із Харрі, Волер швидко обшукав вільною рукою їхні піджаки та брюки.

– Навпаки, я роблю свою роботу. Затримую поліцейського, який викрав ув’язненого з ізолятора.

– Ти щойно признався перед камерою, – сказав Харрі.

– Вам – так, – посміхнувся Волер. – Наскільки я пам’ятаю, ці ваші камери записують зображення, а не звук. Це звичайний арешт. До ліфта!

– А викрадення дитини? – запитав Харрі. – У Тангена є кадри, де ти направляєш на хлопчика зброю.

– Ах, це… – Волер штовхнув Харрі в спину, і той, спіткнувшись, зробив декілька кроків уперед, потягнувши за собою Свена. – Він, очевидно, встав серед ночі й, не сказавши мамі, поїхав у Головне управління. Він же й раніше так робив? Скажімо так, я зустрів хлопчиська біля входу, якраз коли вирушав шукати тебе і Свена. Коли я роз’яснив йому ситуацію, він сказав, що хоче допомогти. Насправді це він захотів розіграти з себе заручника, щоб ти, Харрі, не наробив дурощів і нікого не поранив.

– Десятирічний хлопчик? – зітхнув Харрі. – Ти дійсно думаєш, що хтось у це повірить?

– Подивимося, – відповів Волер. – Гаразд, хлопці, гайда до ліфта. Хто перший спробує викинути фокус, той перший отримає кулю.

Волер підійшов до дверей ліфта і натиснув на кнопку виклику. В глибині шахти почувся гуркіт.

– Дивно, як тихо в таких гуртожитках стає в літні місяці. Еге ж? – Волер посміхнувся Свену. – Майже як у будинку з привидами.

– Досить, Томе. – Слова давалися Харрі важко, неначе в рот набився пісок. – Надто пізно, зрозумій, що тобі ніхто не повірить.

– Повторюєтеся, дорогий колего. – Волер кинув погляд на тремтячу стрілку в круглому віконці, яка зараз найбільше нагадувала стрілку компаса. – Мені повірять, Харрі, з тієї простої причини, що ніхто не зможе мені заперечити. – Він провів пальцем по губах.

Тепер Харрі зрозумів його задумку. Ліфт. У ліфті не було камери. Там усе і станеться. Він не знав, як Волер збирається потім усе це подати… Може, виникла колотнеча, Харрі вирвав у нього пістолет… Але в одному він не сумнівався: там їх усіх і вб’ють – у ліфті.

– Тату… – почав Олег.

– Усе буде гаразд, хлопчику. – Харрі спробував усміхнутися.

– Так, – сказав Волер, – усе буде гаразд.

Почулося металеве гудіння з поклацуванням. Ліфт наближався. Харрі подивився на круглу дверну ручку. Пістолет він прикріпив так, щоб можна було схопитися за руків’я, покласти палець на спусковий гачок і одним рухом відірвати зброю від дверей.

Ліфт зупинився перед ними і злегка здригнувся.

Харрі набрав повітря в легені й витягнув руку. Пальці ковзнули по шорсткій внутрішній стороні ручки. Він чекав відчути холодну сталь. Нічого. Деревинка. І нікому не потрібний шматок скотчу.

Том Волер зітхнув:

– Боюся, Харрі, я викинув його в сміттєпровід. Ти і справді подумав, що я не шукатиму захованої зброї?

Продовжуючи тримати їх на мушці, Волер однією рукою відчинив залізні двері й наказав:

– Хлопчисько перший.

Олег подивився на Харрі. Той відвів очі. Він не міг бачити його погляд, в якому, як він знав, читалося все те ж благання: «Скажи, що все буде добре». Замість цього Харрі мовчки кивнув на двері.

Олег зайшов у ліфт і став у найдальший кут. Блякле світло зі стелі освітлювало коричневу стіну «під палісандр», прикрашену освідченнями в коханні, девізами, привітами і