Читати книгу - "Три листки за вікном"

хворого, історії, які з ними трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував я, – ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій, увесь світ – своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того світу – моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю власну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій: коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні добродійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням, утверджуєш у такий спосіб себе.

Тут, у Києві, я вже написав «Чорну книгу», в яку зібрав не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід, – їх набралося стільки, що грубий зошит списався до палітурок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею, кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі, живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полюбили. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої вдачі – ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш правильно.

Так от, «Чорна книга», яку написав я у Києві, згоріла нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, заснув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книгами, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парадна пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у піднебесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше жалкував – самотньо й незахищено мені без нього зробилося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода – своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими випробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здобуду матеріал для нової, можливо, достойнішої «Чорної книги» і свою втрату належно відшкодую.

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому містилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Правитель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучерявленим волоссям – ховав у такий спосіб лисину – і з розумними примруженими очима. Його історію я звідав добре, саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи дивитися просто.

– Місце для вас є, – сказав він, чітко карбуючи слова, – і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти й государю.

– Радий старатися! – з готовністю відказав я, а що голос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не зашкодило.

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іронічній усмішці.

– Дивне у вас прізвище, – сказав. – Сатановський – це щось начебто від сатани?..

– Прізвище мого діда, – смиренно пояснив я, – було Сотановський, од малоросійського слова «сотати», що значить «мотать». Той самий дід, пристосовуючись до великоросійської вимови, змінив «о» на «а».

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той його напад зі смиренною покірливістю.

– Потішили мене, – нарешті сказав правитель канцелярії. – Ідіть оформляйте папери.

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчинив те, на що був мастак – розчинився перед його очима і щез.

Натомість опинився в кімнаті іншій, уже меншій, навпроти людини, що сиділа за меншим столом, – помічник правителя канцелярії був нижчий і мізерніший за свого принципала, але так само мав закучерявлене волосся, тільки з тою відміною, що чуб його був не накладний, а справжній. Не помітив моєї появи, бо глибокодумно писав: либонь, заходячи, мені треба було сильніше гримнути дверима. Отож я стояв перед помічником начальника стовпом й витріщав очі – мої зусилля, зрештою, були марні: чоловік писав так захоплено й самозаглиблено, ніби мав од своєї роботи немалу втіху. Це була людина нова в канцелярії правителя, і я не знав про неї нічого, хіба те, що переведений сюди з провінції. Я кашлянув, але надто тихо, бо чоловік і вусом не моргнув. Тоді кашлянув голосніше, раз, другий і третій. Помічник начальника скинув на мене очима, але рука його не переставала писати. Тоді я віддав найчемнішого поклона, але, здається, трохи з тим припізнився – помічник правителя знову зорив у свої папери в той час, як рука його писала. Я довго стояв насупроти столу, і в мене вже почали заклякати ноги, отож не проти я був би пройтися кімнатою, але не осмілився на таку зухвалість, а тільки трохи зсунувся вліворуч, а тоді праворуч – створював видимість маятника, щоб хоч так звернути на себе увагу. Обличчя помічника було залито натхненним спокоєм, а перо енергійно порипувало, він швидко списував аркуша, а що під ним лежала ще ціла стопа, я з жахом подумав, що мені, можливо, доведеться стояти тут до кінця робочого дня. Але, на щастя, він закінчив писати вже на четвертому аркуші, відклав списане набік і почав перебирати папери. Тоді я тремтливим фальцетом сповістив, від кого мене прислано, і наділив нашого спільного принципала всіма титулами та ще й іменням-по батькові. Відповіді не було, натомість суха, неприродно біла рука помічника правителя знову потяглася до пера, а за мить воно знову порипувало, в той час, як на обличчя чиновника лягли мир і задоволення. Я був уражений, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в тілі – жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на підлогу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елементарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик – щось схоже на вороняче каркання:

– Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба? Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

– Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас його високоблагородіє…

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище правителя канцелярії.

– Призначаєтесь учителем у