Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Золотий дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Золотий дім"

305
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Золотий дім" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 114
Перейти на сторінку:
кому це на користь? — бачиш? Це абсолютно ясно.

У самому центрі питання була моя дитина. Мій син, який мав два з половиною роки, майже мене не знав і не міг запам’ятати мого імені, син, якому я не міг надсилати подарунків, із яким не міг гратися в Садах чи деінде, мій син, що був спадкоємцем статків іншого чоловіка, паспортом своєї матері в її майбутнє. Мій син, у чиєму маленькому обличчі я так чітко бачив своє власне. Мене дивувало, що ніхто більше не помічав цієї разючої схожості, що всі, якраз навпаки, стверджували, ніби він викапаний батько, який не був його батьком, — перемога гаданого над дійсним. Люди бачать те, що мають бачити.

Веспасіан — і що ж це за ім’я таке? Що далі, то більше воно мене дратувало. І справді, «малий Веспа». Малий скутер «Веспа» — це те, на чому так відчайдушно гасала Вічним Містом Одрі Гепберн у «Римських канікулах» із перепудженим Ґреґорі Пеком на задньому сидінні. Мій син заслуговував на краще поганяло, ніж те, на чому поганяли кінозірки. Він заслуговував щонайменше на ім’я одного з видатних майстрів кінематографу: Луїс, Кендзі, Акіра або Сергій, Інґмар, Анджей, Лукіно або Мікеланджело, Франсуа, Жан-Люк, Жан або Жак. Або Орсон, Стенлі, Білл чи хоч би прозаїчний Клінт. Я вже почав, лише напівнесерйозно, фантазувати про викрадення чи втечу разом із моїм Федеріко чи Альфредом у світ самого кіно — про те, щоб увірватися з ним у фільми протилежно до того, що зробив Джеф Деніелс у фільмі Вуді Аллена, щоб зруйнувати четверту стіну й пірнути з цього світу в фільми, а не навпаки. Кому здався цей світ, якщо можна мчати пустелею за верблюдом Пітера О’Тула або разом із Кубриковим астронавтом Кейром Дюлля вбивати божевільний комп’ютер ЕАЛ 9000, поки той співає: «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя?» Який сенс дійсності, якщо можна підстрибом бігти жовтою цегляною дорогою разом із левом і страшилом або спускатися сходами поруч із Ґлорією Свенсон, готовою на великий план камери пана ДеМілля? Так, мій син і я, рука в руці, чудувалися б гігантськими сідницями й грудьми повій у «Римі» Фелліні, сиділи б у розпачі на римському хіднику, оплакуючи вкрадений велосипед, і вскакували б до «ДеЛореана» Дока Брауна, щоб гайнути назад у майбутнє й на волю.

Але цього не могло статися. Ми всі були вплутані у Василісин фарс, а найбільше малюк — малюк був її виграшним ходом. Якусь мить я замислювався над тим, наскільки далеко вона може зайти в своїй немилосердності; чи вона якимось чином не підлаштувала смерті принаймні двох із трьох Ґолденів-молодших і чи не могла б також замовити третього, якби він сам не наклав на себе рук? Але я занадто багато надивився фільмів і скочувався в мелодраматизм так само, як покинутий і розлючений Віто Тальябуе. Я похитав головою, намагаючись струсити ці думки. Ні, певно, вона не була ні вбивцею, ні замовницею вбивств. Вона була лише — «лише!» — переконливою маніпуляторкою, що ось-ось переможе у своїй війні.

Нова близькість, що виникла між Нероном і Рією після трьох смертей у сім’ї, навела сибірську похмурість на прекрасне (хоч і дещо холодне) обличчя другої пані Ґолден, мене, однак, не здивувала. Тричі обездітненому батькові не було з ким оплакувати Апу чи Петю, але смерть Д Рія переживала так само глибоко. У жодній відомій їм мові не було жодного іменника на позначення батька, чия дитина померла, жодного відповідника вдівця чи сироти і жодного дієслова на позначення цієї втрати. Жалоба була не найточнішим словом, але кращого не було. Вони сиділи разом у Нероновому кабінеті в тиші своєї втрати, і їхнє мовчання було неначе розмова, в якій звучало все, що мало бути сказане, неначе Джеймс Джойс і Семюел Бекет, мовчазно наповнені жалістю до світу й до себе самих. Він був немічний, іноді скаржився на запаморочення, інколи на напади нудоти, і міг задрімати й прокинутися кілька разів на вечір. Траплялися й провали в пам’яті. Інколи він не пам’ятав, що вона поруч. Але іноді він знову ставав колишнім енергійним собою. Його занепад не був прямою лінією на діаграмі. Були злети й падіння, але тенденція була неухильно нисхідна.

Одного вечора Рія завезла його до колишнього арсеналу на Парк-авеню, де в півколі одинадцяти високих бетонних веж професійні плакальники з усього світу видобували незліченні звуки найтихішої з тиш, смерті. Незрячий акордеоніст із Еквадору грав яраві в одній із веж, а троє камбоджійських плакальників, що врятувалися від намагань червоних кхмерів винищити їхній рід, виконали церемонію під назвою «кантомінґ», граючи на флейті й великому та малому гонгах. Виступи тривали коротко, якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин, але вони ще довго відлунювали всередині Нерона й Рії по тому, як вони пішли.

— Пташка була те, що треба, — єдине, що промовив Нерон.

В одній із веж на бетонній полиці сидів самотньо велетенський птах неокресленого виду, щось схоже на півня — у пташиному вбранні цілком сховався плакальник із Буркіна-Фасо, натягнувши пташину голову на свою власну, а коли він рухав ногами, тихо дзвеніли прив’язані до кісточок ніг дзвіночки. Птах-плакальник не видавав жодних інших звуків, окрім того ледь чутного дзеленчання час від часу, і сидів майже непорушно, лиш іноді легенько здригався, і його сувора й лагідна присутність виявилася досить дієвою, щоб дещо втамувати біль Рії й Нерона.

— Хочете ще сюди прийти? — запитала Рія Нерона, коли вони вийшли на вулицю.

— Ні, — відповів він. — Усе добре в міру.

Одного вечора після багатьох безсловесних вечорів Нерон заговорив. У кабінеті панувала темрява. Їм не потрібне було світло.

— Тобі не треба було кидати роботи, доню, — сказав він. Так він почав її називати.

Така заява, зроблена без жодного вступу, без тіні сумніву, заскочила її зненацька.

— Знаєте що, я вам дякую, але ви цих речей не розумієте, — відказала вона занадто гостро. — Це мої справи, або принаймні довгий час були моїми.

— Маєш рацію, — погодився він. — Мені весь цей гендер у голові не вкладається. Чоловік, жінка, це ясно. Гомосексуальність — добре, я знаю, що таке існує. А цей інший світ — чоловіки з хірургічно створеними геніталіями, жінки без жіночих органів — тут я вже геть заплутався. Ти права. Я динозавр, і моя голова вже не працює на всі сто. Але ти? Ти це все знаєш вздовж і впоперек. Правду кажеш. Це твої справи.

Вона не відповіла. Їм уже було затишно в мовчанні; вона не мусила йому

1 ... 92 93 94 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золотий дім"