Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Он там? — показав Дімбл. — Я думав, то якась колода. Але зір у мене вже не той… Ви певні, що то справді чоловік, Артуре?

— Ще секунду тому був певний на всі сто, а тепер уже не зовсім… Очі втомилися. Він сидить тихо-тихо, навіть не ворухнеться… Якщо то й справді чоловік, то він, напевне, заснув.

— Або помер, — здригнулася раптом Джейн.

— Що ж, — сказав Дімбл, — так чи інакше, треба зійти вниз.

Не минуло й хвилини, як вони обійшли багаття й опинилися на самому дні видолинка. Там стояв намет — зсередини визирало якесь жалюгідне ганчір’я, що мало, либонь, правити за постелю, — а на землі валялася олов’яна тарілка, поламані сірники й рештки тютюну з люльки. Проте жодної живої душі вони там так і не зустріли.

— Не розумію, чому ви не віддасте цього молокососа мені, — сказала панна Гардкасл. — Труситеся над ним, страхаєте звинуваченням у вбивстві, затримуєте, кидаєте на ніч до камери, щоб подумав… а який сенс? Може, спрацює, а може, й не спрацює. А так двадцять хвилин — і я виверну його мізки, наче кишеню… Я те кодло знаю, як свої п’ять пальців.

Був той же дощовий вечір, біля десятої; Фея сиділа в кабінеті у заступника директора і розмовляла з господарем; трохи раніше до них долучився і професор Фрост.

— Запевняю вас, панно Гардкасл, — відповів Візер, дивлячись, утім, не на співрозмовницю, а просто в чоло Фростові, — що ми завжди цілковито враховуємо вашу думку стосовно чи то цієї справи, чи будь-якої іншої, щодо цього можете не сумніватися. Але тут, якщо дозволите так висловитися, маємо саме той випадок, коли… е-е… надмірне застосування примусових способів отримання інформації може призвести до вельми негативних результатів для загального успіху.

— Чому це? — похмуро поцікавилася Фея.

— Даруйте, — мовив Візер, — але мушу вам нагадати — не тому, звісно, що припускаю, ніби ви можете надавати цьому аспектові не надто великого значення, а із суто, скажімо, методологічних міркувань, адже дуже важливо, як ви й самі чудово розумієте, розставити всі крапки над «і», — отже, мушу вам нагадати, що нам потрібна та жінка… тобто, хотів я сказати, ми всі будемо надзвичайно щасливі вітати пані Стадок тут, у нас… головно, звісно, з огляду на той винятковий психічний дар, який їй властивий. Ви, ясна річ, розумієте, що вживаючи в цьому контексті слово «психічний», я не виявляю прихильності до жодної конкретної теорії…

— Ви про ті сни?

— Дуже важко сказати, — вів далі Візер, — як вплинуло б на цей її дар примусове перевезення сюди та ще й зустріч із чоловіком, який після застосування ваших наукових методів дізнання знаходився б — звісно, тимчасово — у не надто… е-е… презентабельному стані. В неї це могло б викликати серйозне емоційне потрясіння, що, у свою чергу, могло б призвести до втрати зазначеного дару, якщо не назавжди, то принаймні на тривалий час.

— Ми ще не чули вашого звіту, майоре Гардкасл, — спокійно озвався професор Фрост.

— Нічого особливого, — кинула Фея. — За Стадоком ішли назирці до самого Нортумберленду. Після нього з коледжу вийшло тільки троє людей, що входять до кола підозрюваних, — Ланкастер, Лілі і Дімбл. Власне в такому порядку розцінюється ймовірність їхніх зв’язків із ворожим табором. Ланкастер — християнин, чоловік дуже впливовий, член нижньої палати Конвокації. Брав активну участь у Рентонській конференції, пов’язаний із кількома відомими клерикальними родинами. Написав чортзна-скільки книжок. Словом, він би з ними злигався, це точно. Лілі — того ж штибу, тільки не такий активний. Хоча й той залив нам сала за шкуру — пригадайте лише ту комісію з питань освіти, в якій він працював минулого року. Словом, обидва, як на мене, доволі небезпечні. Вони з тих, хто слів на вітер не кидає, і залюбки могли б ворогів навіть очолювати. Натомість той третій, Дімбл, — це зовсім із іншого поля ягода. Християнин, але й тільки — більше йому, здається, нічого й закинути. Книжковий хробак, ледве чи відомий комусь, окрім таких самих, як він. Зовсім не практичний, зате сумління — хоч гать гати… їм би з нього не було багато користі. Ті двоє щось таки петрають, особливо Ланкастер. Думаю, він би і в нас тут не загубився, якби не ті його погляди…

— Хотів би нагадати вам, майоре Гардкасл, — сказав Фрост, — що майже все з викладеного вами нам уже давно відоме.

— Можливо, з огляду на те, що вже пізня година, — поза тим, нам не хотілося б затримувати вас, панно Гардкасл, довше, ніж потрібно, — було б краще, якби ми відразу перейшли до… е-е… суттєвіших частин вашої доповіді, — запропонував Візер.

— Гаразд, — погодилася Фея. — Отже, простежити здалося б за всіма, а людей під рукою було дуже мало. Ви ж розумієте, це взагалі щастя, що Стадока помітили, коли він вирушив до Еджстоу. То була справжня бомба! Добра половина моїх людей займалася тоді шпиталем, тож довелося обходитися тими, що були напохваті. Я поставила охорону під коледжем і ще шістьох навколо — ясна річ, у цивільному. Коли вийшов Ланкастер, звеліла трьом найспритнішим сісти йому на хвіст, і через півгодини вони телеграфували мені, що їхній підопічний уже в Лондоні — поїхав туди потягом. Можливо, пощастить там за щось зачепитися. Лілі таки завдав нам клопоту, бодай би йому… він того вечора заходив десь до п’ятнадцяти різних людей в Еджстоу — всіх їх ми взяли на олівець, бо за ним стежило двійко моїх хлопців. Дімбл вийшов з коледжу останнім. Я вже збиралася відправити слідом за ним останнього зі своїх людей, аж тут зателефонував капітан О'Гара, якому потрібна була ще одна машина. Ну, то я й вирішила дати вже тому Дімблові спокій і відіслала машину капітанові. Дімбла можна запопасти