Читати книгу - "Білі зуби"

Як ви можете бачити, мені поталанило зустрітися з найкращим письменником Індії одного сонячного ранку в березні. Вигравши конкурс есеїв (мій есей мав назву «Бангладеш — куди йде ця країна?»), я поїхав до Дакки, щоб одержати свою нагороду (сертифікат і невеликий грошовий приз) з рук цього великого чоловіка під час церемонії в університеті. Маю честь повідомити вам, що я йому сподобався, і ми чарівно провели час пополудні разом; спочатку довга, довірлива розмова за чаєм, а потім прогулянка найпривабливішими проспектами Дакки. Впродовж нашої довгої розмови сер Сарасваті похвалив мої думки і навіть пішов далі і сказав (тут я цитуватиму), що я «першорядний юнак» — похвала, яку я пам’ятатиму все життя! Він припустив, що моє майбутнє — це право, університет, а можливо, і його професія — письменницьке перо! Я сказав йому, що перше покликання найближче моєму серцю і що вже давно моєю мрією було зробити азійські країни землями раціональності, де б верховним був закон, і до катастроф люди були підготовані, і молодим хлопчикам не загрожували вази, які стоять не на своєму місці (!). Потрібні нові закони, нові умови (сказав я йому), щоб боротися із нашою нещасливою долею, природною катастрофою. Але тут він виправив мене:

— Не в долі справа, — сказав він. — Надто часто ми, індійці, бенгальці, пакистанці, піднімаємо в розпачі руки і кричимо: «Доля!» в обличчя історії. Але багато хто з нас неосвічений і просто не розуміє, що діється у світі. Ми мусимо бути схожими на англійців. Англійці борються з долею на смерть. Вони не слухають історію, аж поки вона не починає говорити їм те, що вони хочуть почути. Ми кажемо: «Так мусило статися!» Так не мусило статися. Нічого нам ніхто не мусить.

За один полудень я навчився у цього великого чоловіка більше, ніж…

— Він навчився нісенітниць!

Самад влетів у кухню, як оса, і пожбурив каструлю на плиту.

— Він навчився нісенітниць від чоловіка, який тільки й знає, що нісенітниці! Де його борода? Де ЙОГО хаміз? Де його покірність? Якщо Аллах накликав бурю, то буде буря. Якщо сказав «землетрус», отже, землетрус. Так мусить бути! Я ж для того і послав його туди — шоб він зрозумів, що ми первозданно слабкі й нічого ми не контролюємо. Що значить іслам? Що значить слово, саме слово? Я віддаюсь на твою волю. Я віддаюсь на волю Божу. Віддаюсь на Його волю. Це не моє життя. Це його життя. Це життя, яке я називаю своїм, є насправді його життя, і він може зробити з ним усе, що хоче. Я можу хоч розсістися, щоб хвилі не грали, але вони будуть грати! Будуть! Природа сама мусульманка, бо вона кориться законам, які їй дав її Творець.

— Ти давай перестань тут проповідувати, Самаде Мія! Для цього є спеціально відведені місця. Йди до мечеті, але не роби цього на кухні, люди тут мають їсти…

— Але ми — ми не коримося, як потрібно. Ми хитрі, ми хитрі байстрюки, люди. Зло всередині нас — наша власна воля. Ми мусимо навчитися коритися. Для цього я послав туди малого Маджіда Магфуза Маршеда Мубтасіма Ікбола. Скажи мені, я що — послав його туди, щоб йому отруювали мізки всім цим правом, королевою, Британією, як лизати зади?

— Може, так, Самаде Мія, а може, й ні.

— Алсі, я тебе попереджав…

— А, давай, ти, стара каструля! — Алсана зібралась, як боксер перед рингом. — Вічно ти кажеш, що ми нічого не контролюємо, а сам зі шкіри вилазиш, аби все контролювати! Попустись, Самаде Мія. Відпусти малого. Він уже наступне покоління — він народився тут, — тож природно, він бачить речі вже інакше. Ти не можеш все запланувати. Врешті, що такого страшного — він не вчиться на аліма, але він освічений і чистий!

— І це все, чого ти хочеш від свого сина? Щоб він мився?

— Може, так, Самаде Мія, може…

— І не кажи мені про наступне покоління! Єдине покоління! Нероздільне! Вічне!

Десь посередині цієї суперечки Айрі вислизнула з кухні та почимчикувала до дверей. Мимохідь вона глянула на своє відображення у заплямованому та подряпаному дзеркалі в холі. Вона виглядала, як дитя любові Дайани Росс і Енгельберта Гампердінка.

— Ти мусиш дозволити їм робити власні помилки… — долинув голос Алсани з епіцентру бою, пробившись крізь благенькі кухонні двері в коридор, де стояла Айрі, розглядаючи своє відображення, голіруч видираючи зі своєї голови чуже волосся.

Як будь-яка школа, Ґленард Оук мала складну географію. Не те, щоб вона була справжнім лабіринтом. Її спорудили за два рази: спочатку, у 1886-му, це був робітний будинок (у результаті виріс величезний червоний монстр, вікторіанський притулок), а потім його реконструювали в 1963-му, коли тут відкрилася школа (в результаті добудували сірий моноліт, будинок чудового нового уряду). Згодом, 1974 року, обох монстрів з’єднали величезним трубоподібним скляним мостом. Але моста було не досить, щоб зробити два будинки одним, або вплинути на одвічне бажання учнів ділитися та об’єднуватися в групки. Школі довелося переконатися на власному прикладі, що неможливо об’єднати тисячу дітей під одним латинським слоганом (девіз школи: Laborare est Orare — Працювати означає молитися); діти — як коти, що розписуються сечею, або як кроти, котрі накопують кротовини, позначаючи свою територію, і кожна групка має свої правила, своїх ідолів і закони приналежності. Незважаючи на всі спроби придушення цих рухів, школа ділилася і підтримувала поділ на клапті, виходи, спірні території, державки-сателіти, державки з оголошеним надзвичайним станом, гетто, анклави, острівки. Не було ніяких карт для орієнтування, але здоровий глузд підказував вам не заїдатися з територією між смітниками і майстернею для уроків праці. Інакше міг трапитися нещасний випадок, як з отим жалюгідним педиком Кейсом, якому запхали голову в лещата; краще було не заїдатися з