Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди, й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!

Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чоловіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється всередину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся, адже саме до цього прагла моя важко змучена душа.

— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!

І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що запалюють душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він:

— Ти землю поставив на основі міцній — без волі твоєї не похитнеться вона повік-віку!

Однак схимник, і це мене здивувало, закінчив молитву надто швидко. Звівся з колін й повернувся до мене. Очі його блиснули вогняними іскрами, і я побачив, що він аж горить од цікавості.

— Я давно, юначе, відлучився від світу цього,— сказав трохи зажваво.— Що там у ньому робиться?

— Іде важка, кроволийна війна, отче,— сказав я.

— Хто б’ється?

— Ляхи з козаками.

— І знову гору беруть ляхи?

— Цього разу ні, отче. Ляхи розбиті впень.

— Дивні речі кажеш, юначе,— заходив покоєм чернець.— Чудові кажеш речі! Але ти втомлений і знужденілий, спочивай, розкажеш мені про все завтра.

І от ми лежали мовчки у темряві, просвіченій кволим вогником від єдиної лампадки, що ледве блимотіла. Я й справді був нестерпно втомлений, тіло мені гуло, але заснути не міг. Чи від тієї втоми, чи від збудження, якого зажив під час ходу через ліс і при молитві; мені стояв перед очима степ — котилися хвилі тирси, чулося іржання коней, крик ординців, їхня навальна атака; крик ляхів, німецької піхоти, козаків — все змішалося в змаганні: блискотіли шаблі, свистіли стріли, дзвеніла криця, ламалися ощепи, гукали діла[2] й бахкали маленькі гарматки — а вже по тому я йшов через ліс, і стовбури дерев виглядали мов живі людські тіла, бо коли торкався їх ненароком, здригалися й відсмикувалися. Над головами погойдувалися безлисті гілки, які мали на кінцях гострі, вифарбувані в червоне нігті, мені здавалося, що ті нігті за мить увіп’ються в мене, гілля схопить наче кліщами, схопить і жбурне туди, де чекатиме ледачий і спокійний звір розпаленої печі. “Це вже я сплю”,— думав я, передчуваючи біль зустрічі з вогнем у тій печі, куди мене хочуть закинути ці рукаті дерева. Бо паща його, затулена наскількимога, розтуляється, бо в того звіра-печі маленькі, розпечені, мов спалахи, очі, отож лечу в те червоне, розтоплене місиво, оте смертельне вогняне болото, незборимо й сильно...

Я струснув головою, проганяючи страшне видиво й неприємне почуття приреченості. Хто я був? Нещодавно спудей Київської колегії, перед яким стояло: піти в козаки, як багато хто з камраття, чи в ченці для науки й служби Божої. І я вирішив піти в козаки, але при неодмінній умові, що повернуся колись у світ схими, мудрості книжкової й служби господньої.

Схимник не спав, я чув це виразно. Здається, мій прихід дивно схвилював його, і той напевне хотів зі мною поговорити просторіше, але не бажав турбувати мене при втомі моїй. А я не міг спати, ото тільки раз втонув у червоних хвилях сну, а тепер випірнув і лежав з талахкотливим серцем і з розверстими очима.

— Не спите, отче? — сказав перший я.

— Не сплю,— почувся хрипкий голос.— Давно не бачив людей — в глибокі хащі завело тебе, юначе. Тут рідко ступає нога, а ти своїм словом про нові війни ляхів з козаками розвередив мені душу.

Не міг бачити схимникового обличчя і знати, що відбувається в його душі. Врешті, це мені було байдуже, більше турбували власні болі.

— Давно вже ви тут? — спитав у схимника.

Той спершу не відповів. Мені навіть здалося, що питання недоречне. Однак глухий і схвильований голос таки озвався до мене:

— Не лічу днів. Мені не потрібні дні, й місяці, й роки. Але коли вже казати правду: то з того часу, коли козаки видали ляхам гетьмана Павлюка. Тоді я сказав: на цій землі, де вояки видають ворогам свого ватажка, щоб зберегти власну шкуру,