Читати книгу - "Повзе змія"

— Просто так. Бо питання серйозне.

— Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.

— Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? — пауза. — Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.

Отак.

— Не можу, — слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. — Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?

— Отже, мені справді страшно.

— А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?

— Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?

Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок — рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі — до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий — четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.

— Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, — досить обтічна фраза.

— Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, — ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.

А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.

— Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?

— Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, — Роман нервувався і не приховував цього. — Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.

Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми — ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає — погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…

— А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, — генерал наголосив на останньому слові, — дорогої пані Олени?

— Ви ж тримаєте в руках листа, — встряла Олена.

— Тримаєте, — підтвердив Малиновський.

— Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, — Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, — що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.

— Це — не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.

— Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.

— Чому?

— Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?

— Подібний — уперше.

— Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?

— Ну, скажімо так, присилали, але не такі…

— Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?

— Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум — як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?

— Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?

— Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…

— Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання — недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.

Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу: