Читати книгу - "Лоліта"

Виявилось, що вiн зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" — так незнайомця безбарвно прозвали — все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О, Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз! Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок, внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я накреслив еорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього надчудового щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки уречевлений свiт, але й власне єство, вiд чого складається стан взаємовiдношення мiж двома пунктами: майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету, вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку. В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв, з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не показувати, животiла, здається, не дуже почтиво — в пришосейному готелi, де я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй буцегарнi. Вона поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Нью-Йорк, знову, на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року.

Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там моє перебування з Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та її викрадача, я вступив у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацiї i врятувати хоча б гербарiй минулого i souvenir, souvenir, que me veux-to? Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на картку з проханням резервувати номер з двома лiжками й ванною, професор Гумберт негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято.

Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванної з чотирма лiжками, та хiба ж ванна була менi потрiбна. Ось заголовок їх поштового паперу: СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ ВСI НАПОЇ ЦЕРКВИ СОБАКИ (окрiм спиртних) на зручнiй не допускаються вiдстанi для вiруючих

Я не дав вiри iстинi першої заяви. Всi. Чи продавався там гренадин, як в тротуарних кав'ярнях Європи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець, зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса — й тут я раптом згадав, зi спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та цей шовковистий кокер-спан'єл був, можливо, хрещений. Нi — я не почувався в силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому, пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiської бiблiо еки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не завбiльшки самої Лолiти.

Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись, принаймнi, шматочком її — що нагадує, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван у терплячому хвостi насильникiв затуляє бiле обличчя жiнки її ж чорною шаллю, аби не бачити її неможливих очей, поки нарештi здобуває свою жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував моє стороннє обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному моєму шляху до ложа Лолiти, — ось ема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним зацiкавленням, яке змушує нас озброїтися збiльшувальним склом, щоб роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому — натюр морт — i всiх нас зараз виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, — та вираз обличчя пацiєнта все-таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по листах очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пуррем, незалежний тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iснує паразит, довжина якого складає одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв; спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино, прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив