Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Один за одним чоботи полетіли на підлогу.

— Що-небудь ще, міледі?

— Так звичайно. Вашу сорочку, будь ласка.

Сорочка, пролетівши повітрям, опустилася на низьку ліжко.

— Тепер уже все? — поцікавився Саймон.

— Зовсім ні. — Дафна, щоб не вимовляти вголос цього слова, яке вважалося у вищому світлі дуже непристойним, мовчки вказала пальцем на його штани. — От і їх туди.

— Як це збігається з моїм бажанням, міледі!

Йому завдав деякі труднощі цей процес, оскільки штани стали занадто тісними при його теперішньому стані, але він подолав усі перешкоди.

Останній наказ Дафна віддавала, вже сидячи на ліжку, звідки дивилася на його події.

— Що ще, Ваша світлість? — спитав Саймон.

— Боже, але ви й так зовсім голі! — Вигукнула вона.

— Як люб'язно з вашого боку, що ви це помітили, — відповів він.

Взагалі-то йому було зовсім не до жартів, і Дафна не могла не бачити цього на власні очі, проте не була ще схильна закінчити гру, так легко і природно виникла на тлі недавніх взаємних мук.

— А я — ні, - сказала вона.

— Що ні, ваша світлість?

— На мені ще залишився якийсь одяг, мілорде.

— Справді? Дуже шкода! Але це можна виправити, міледі.

І він виправив недороблене.

Цілком оголені, вони стояли навколішки один навпроти одного на величезному ліжку під пологом.

— Я хочу тебе, — промовив він.

— Я знаю. Я теж.

— Ні! — вигукнув він зі стоном. — Я хочу оселитись у твоїй душі! У твоєму серці!

— Ти вже живеш там, Саймоне, — зітхнувши, сказала вона.

І потім промови вичерпалися, просто стали не потрібні. Він заповнив її цілком: і душу, і серце, і… все інше.

Вона звивалася, стогнала; відчувала, що розчиняється, зникає у хвилях пристрасті, вірніше, кохання. Так, кохання… Його кохання.

Він розумів, що не може більше керувати собою — це вище за його сили. Але робив над собою зусилля, і не заради себе, а для неї, щоб дочекатися, коли і вона… щоб цю люту мить вони розділили один з одним. Раптом він відчув, як все її тіло пронизало тремтіння, вона зігнулась, закинула голову, він побачив її обличчя… Ніколи раніше в ці миті він не бачив її обличчя, поглинений думкою про те, щоб насіння не запліднило її, і був зараз вражений, навіть наляканий застиглим виразом безмірного щастя, повною відчуженістю.

— О Господи, як я люблю тебе! — вирвалось у нього, і він продовжив свої рухи.

Вона розплющила очі, у них була тривога.

— Саймоне, — прошепотіла вона, — ти не забув?.. Те, що завжди…

Він зрозумів, що вона намагається сказати, і кивнув. Вона продовжувала тим же задиханим шепотом:

— Я не хочу… не треба… щоб ти робив це тільки заради мене… Не треба, якщо ти сам не…

Він відчув грудку в горлі, але це було не те відчуття, яке віщувало неможливість вимовити хоча б одне слово, а зовсім нове для нього. Це було передвістям сльоз, що полегшували, наповнили його очі, ще одна ознака його безмірного кохання.

Він зробив кілька рухів, і потім сталося те, чого він зараз хотів, на що наважився сам по своїй волі.

Яке ж полегшення він відчув, як добре і спокійно стало на душі та в усьому тілі!

Дафна легким рухом відвела волосся, що впало йому на обличчя, і, цілуючи його в лоб, шепнула:

— Я завжди буду любити тебе.

Він мовчки уткнув обличчя в улоговинку біля її шиї, розчиняючись у її коханні, теплі. Вона лежала нерухомо, не відчуваючи тяжкості його тіла.

Через багато годин, коли Дафна прокинулася і піднялася на ліжку, вона не побачила поруч із собою Саймона. Де він?

У кімнаті було напівтемно — портьєри задерті. Вона майже ніколи не спала у середині дня. Але сьогодні особливий день, згадала вона. Цілком особливий…

Де ж Саймон?

Вона виявила його в одній із кімнат, сполучених зі спальнею. Він задумливо стояв біля вікна. Від його нерухомої постаті на неї повіяло холодом.

— Доброго дня, — неголосно промовила вона, підходячи ближче, побоюючись, що коли він повернеться і побачить його обличчя, для неї закінчиться чарівність останніх годин, згаснуть надії, що відродилися.

Він повернувся на її голос, і вона відразу відчула теплоту в його очах, у словах, коли він відповів їй тим самим:

— Добрий день.

Так, день має бути добрим. Як і всі наступні за ним.

Дивлячись разом із Саймоном у вікно, що виходить на Гросве-нор-сквер, відчуваючи його руки у себе на плечах, вона тихо запитала:

— Ніякого жалю?

Вона зараз не могла бачити його обличчя, він стояв позаду, але почув твердий голос:

— Ніяких… Тільки деякі думки…

— Про що? — Він мовчав, і вона продовжила:

— Якщо ти зараз… якщо ще не готовий стати батьком… ми можемо… я можу… чекати, скільки потрібно.

Він обхопив її руками, погладив груди під легким ранковим пеньюаром.

— Дафно… Не намагайся говорити за мене… будь ласка. Просто я звикаю до думки про дитину… про дітей… Не запевняю, що це мені легко. Після всіх років, коли я виношував свій спосіб помсти. Однак саме зараз я думав про інше…

— Про що? — знову спитала вона.

— Я думав… — відповів він повільно, трохи запинаючись. — Що, якщо він… вона… будуть, як я… Ти розумієш, що я хочу сказати?

— Якщо він заїкатиметься з народження, — одразу промовила вона твердо і чітко, — ми будемо любити його ще сильніше… І я попрошу в тебе поради, як допомогти дитині. І ти даси цю пораду. Хіба ти відкинеш дитину, що страждає?

Він усунув її від себе — так, щоб бачити її обличчя, очі. На його власному обличчі було написано дещо кумедне подив: як, виявляється, легко і просто можна відповісти на найскладніші питання.

А що може сказати він? Напевно, тільки те, що говорив уже незліченну