Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Багаття в мангалі вже догорало і невдовзі почали смажити м’ясо. Іван з Ігорем і Бакеро “чаклували” над ним. Вигнали всіх “помічників” допомагати накривати стіл. Роман повів гостей показати малих козеняток, котрі осиротіли без своїх мам. Їх тримали в загоні і Софія з Лорою зголосилися погодувати їх з пляшечок козиним молоком. Тоня лише мовчки спостерігала за ними, стріляючи поглядом у бік Бакеро, котрий про щось розмовляв з батьком і не рідним по крові, але дядьком. Потім Роман запропонував скупнутися, щоб нагуляти апетит, і разом із своїми кузенами, Тонею і Лідою побіг до води. Софія посоромилася роздягатися. Вона спеціально одягнула щільну білизну, купальника не мала, але на фоні підтягнутих дівчат комплексувала, тому сіла на гойдалку. Лариса теж відмовилась йти у воду. Вона не комплексувала, вона боялася... Степана не займали — рука. Вони сіли на другу гойдалку, а згодом, Бакеро всіх покликав за стіл.

Було смачно. Весело. Родичі Бакеро виявилися дуже балакучими і шумними. Софія знайшла спільну мову з його сестрами і братом. Тоня почувалася не у своїй тарілці: для неї — взагалі нетиповий стан. Лариса із Степаном сиділи скраю столу і їх особливо ніхто не займав, а пізніше вони повернулися на гойдалку.

Сиділи обійнявшись, дивлячись на поверхню водойми. Лора поцікавилася, чи їздив він до Комара на зустріч — їздив, домовилися, мав ще дещо зробити, тому їздив уночі у кілька місць. Справа має вигоріти. Поки що не може розповісти, потім.

Запитала, чому він не вийшов тоді з авто — не хотів її засмучувати… А ще наступного дня він мав летіти у Ліберію, а звідти їхати до Сьєрра-Леоне. Мав наздоганяти “вантаж”, що прибув трохи раніше. Та ще розібратися з іншим “відправленням”, що відбуло кораблями кількома тижнями раніше з порту Одеси. (“Палкі привіти” з України для посилення братовбивчих війн на чорному континенті — кораблі під зав’язку завантажені різноманітною зброєю. Подумав, але не сказав.) Не хотів тоді починати те, що не міг продовжити...

Купальщики знову полізли у воду, до них ще приєднався Бакеро. Вони бризкалися, грали у м’яча. Верещали так, що аж ліс тремтів. Лора розповіла про те, що вона боїться купатись і ще багато чого боїться... Жодного разу після того випадку ніде не плавала. Степан запропонував, коли загоїться рука, спробувати з ним зайти у воду — з ним Лора була згодна. Запитала, чому він за весь цей час не спробував з нею зв’язатися. Степан не знав відповіді. Вважав, що без його присутності у неї в житті їй буде краще…

Лора хотіла заперечити, а потім згадала, що саме думала про нього весь цей час... вона могла “послати” його. Мабуть, щоб сприйняти їхню зустріч так, як зараз, вони обоє мали пройти через все те, що з ними трапилося…

Розповіла про те, що розказала їй матір про батька і про гроші, які вони тоді взяли… Про те, що мамі соромно перед ним. І їй соромно, що сердилася… Сказала, що її вразила розповідь Софії про його дитинство. Він усміхався. Ну, так, трішки побешкетував… Висловила свою думку про те, що місцева молодь втратила багато, сторонячись його… — Можливо.

Так, розмовляючи і гойдаючись, вони незчулися, як втома після безсонної ночі їх здолала. Заснули. Прокинулися від того, що малий Павло відмовлявся мити ноги і дуже голосно виказував свою незгоду із здійсненням цього необхідного перед сном ритуалу, а ще кликав тата... Кричав так голосно, що вони його почули аж біля води.

Здивовано поглянули одне на одного, відкривши очі. Не пам'ятали, як позасинали і хто першим пішов “до Морфея”, проте прокинутися разом було приємно. Хтось їх вкрив пледом. Вже сутеніло, ставало прохолодно. Від води вітерець ніс вологу, а ще комарів…

— Тепер я не зможу сказати, що я з тобою не спав, — Степан усміхнувся до Лори. — Та ще й при свідках.

— Так… — Лора усміхнулась у відповідь.

— І знаєш, мені сподобалося.

Повисла пауза, під час якої Лариса ніяковіла.

— Якщо ти не проти, то я б хотів завтра на перев’язку прийти до тебе. У мене вдома занадто людно останнім часом.

— Добре, — сказала Лора, відмахнувшись від комарів, що починали пищати біля вуха.

— Це вони нам так натякають, що ми засиділися. Час повертатися.

Лору Степан завіз додому першою. Тоня помахала Людмилі Василівні з заднього сидіння і сказала, щоб не сварила Ларису, бо це вона ніяк не хотіла їхати. Степан привітався з її мамою і махнув рукою Ларисі: "До завтра".