Читати книгу - "Все королівське військо"

враження і сиділа в своїй майже темній кімнаті, повільно блимаючи на мене підсліпуватими червоними очима на зсушеному літами обличчі й поширюючи навколо себе отой дух старої лисиці, що змішувався з духом ладану та свічкового воску. Стіни кімнати були густо завішані картинками божественного змісту, а на столику в кутку стояло щось на зразок вівтаря з вицвілою вишневою запоною; та в ньому була не мадонна і не розп’яття, що дуже пасувало б до інших образків, а почеплений на дошці великий ідол з фетру, про який я спершу подумав, що то збільшена до безглуздя подушечка для голок у вигляді квітки соняшника, а потім, придивившись пильніше,— що то, певне, образ самого сонця та його променів. Живодайне божество. І це в отакій кімнаті. Перед ним на столику горіла свічка, таким масним полум’ям, наче його живив не тільки віск, а й маслянисте повітря кімнати.

Посеред кімнати стояв стіл, покритий вишневою оксамитовою скатертю, а на ньому — тарілка з ядучо-зеленими льодяниками, склянка води та два довгі вузькі чи то ріжки, чи то сурми, зроблені начебто з олова. Я сидів поодаль від стола. Міс Літлпо сиділа по той бік і розглядала мене своїми червоними очима, а тоді мовила несподівано гучним голосом:

— То почнімо? — Вона ще деякий час дивилася на мене, потім сказала, ніби сама до себе: — Якщо вас прислала місіс Далзелл, то, мабуть…

— Атож, місіс Далзелл. Це вона мене прислала. Я заплатив їй двадцять п’ять доларів.

— Ну, тоді, гадаю, все гаразд.

— Усе гаразд,— сказав я.

Вона встала й пішла до свічки на столику, і далі не спускаючи мене з ока, так наче в останню мить перед тим, як згасне свічка, могло виявитися, що зі мною далеко не все гаразд. Потім дмухнула на свічку і в темряві повернулася до свого стільця.

Після того деякий час чулося якесь сапання, стогін, брязнуло щось металеве,— як я здогадався, одна із сурм,— а годі до мене долинула не дуже доладна й зрозуміла мова принцеси Плямистої Лані, що говорила устами міс Літлпо, і ще недоладніші, мовлені хрипким горловим голосом фрази когось із Потойбіччя, що називав себе Джіммі й був нібито другом моєї юності. Тим часом за спиною в мене булькотіло й гупало в батареї опалення, я дихав гарячою пітьмою і упрівав. А Джіммі казав, що мене чекає дорога.

Я подався трохи вперед у темряву і сказав:

— Викличте Мортімера. Я хочу про щось його запитати.

Одна із сурм знову тихенько брязнула, і принцеса мовила щось, одначе я не розчув.

— Мені потрібен Мортімер Л.,— сказав я.

У сурмі захрипіло, але вже зовсім невиразно.

— Він намагається пробитись,— пояснив голос міс Літлпо,— але перешкоджають коливання.

— Я хочу запитати його про щось,— наполягав я.— Викличте Мортімера. Ви ж знаєте Мортімера Л. Тобто Мортімера Лонзо.

Коливання й далі перешкоджали.

— Мені треба запитати його про самогубство.

Коливання, як видно, стали такі, що вже не пробивалось ані звуку.

— Викличте Мортімера. Мені треба запитати його про страховку. І про лист, якого він написав перед смертю.

Мабуть, коливання розбуялися над усяку міру, бо сурма гримнула об стіл і полетіла на підлогу, а по той бік стола почувся шурхіт, шарудіння, і коли раптом спалахнуло електричне світло, міс Літлпо стояла біля одвірка з рукою на вимикачі й пильно зирила на мене червоними очицями, і віддих її з гучним сичанням вихоплювався крізь зогнилі пеньки зубів.

— Ви збрехали,— мовила вона.— Ви мені збрехали.

— Ні, не збрехав,— відказав я.— Мене звуть Джек Берден, і мене прислала до вас місіс Далзелл.

— Бісова дурепа,— просичала стара.— Прислала вас, а ви… ви…

— Вона вирішила, що я людина надійна. Та й не дурепа вона, коли взяла двадцять п’ять доларів.

Я дістав гамана, вийняв з нього кілька банкнот і показав старій.

— Може, я сам і не зовсім надійний,— мовив я,— але ці папірці — напевне.

— Чого вам треба? — запитала вона, і очі її забігали з мого обличчя на зелені банкноти й назад на моє обличчя.

— Я ж сказав,— відповів я.— Мені треба побалакати з Мортімером Лонзо Літлпо. Якщо ви можете покликати його до телефону.

— Чого вам од нього треба?

— І це я вже сказав. Мені треба спитати його про самогубство.

— То був нещасливий випадок,— похмуро мовила стара.

Я узяв одну банкноту й підняв у руці.

— Ось погляньте,— сказав я.— Це сто доларів.— І поклав гроші на стіл ближче до неї.— Подивіться добре. Вони ваші. Беріть.

Вона з острахом дивилася на банкноту.

Я показав їй ще два папірці.

— Ще дві,— мовив я.— Точнісінько такі самі. Це вже триста. Якщо ви зʼєднаєте мене з Мортімером, всі вони будуть ваші.

— Коливання…— пробурмотіла вона.— Іноді коливання…

— Еге ж,— сказав я,— коливання. Одначе сотня доларів може вплинути на коливання. Беріть цього папірця. Він ваш.

— Ні,— мовила вона хрипко й квапливо,— ні.

Я взяв одну з двох сотень, що лишались у мене в руці, й поклав на стіл поверх першої.

— Беріть,— сказав я,— і к бісу ті коливання. Ви що — не любите грошей? Вам не потрібні гроші? Коли ви востаннє їли досита? Беріть ці папірці й говоріть.

— Ні,— прошепотіла стара, притулившись до стіни й ухопившись за ручку дверей, так наче хотіла втекти, а проте не зводячи погляду з грошей. Потім пильно подивилася на мене, рвучко сіпнула головою вперед і сказала: — Я знаю… знаю… ви хочете обдурити мене… Ви із страхувальної компанії!

— От і не вгадали,— відказав я.— Але я знаю про Мортімерову страховку. Там був пункт, за яким у разі самогубства грошей не сплачували. Ось чому ви…

— Він…— прошепотіла стара, і її виснажене обличчя спотворила гримаса чи то болю, чи то люті, чи то розпачу — важко було сказати напевне.— Він напозичав під свою страховку… мало не на всю ту суму… і нічого мені не сказав… Він…

— Виходить, ви сказали неправду даремно,— мовив я.— Хоч страховку ви й отримали, проте отримувати там було вже майже нічого.

— Атож,— підтвердила вона,— майже нічого. Він покинув мене… отак… не сказавши ні слова… зовсім без грошей… і ось… ось…— Вона обвела очима кімнату, поламані меблі, весь той бруд — і аж здригнулася й скулилась, немовби оце тільки-но зайшла