Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Це до радника Роттенбурга! — підтвердив він.

— Ой, та це ж Іван Карпович Підіпригора! — крикнув хтось у натовпі.

— Ні! — запевнив я.

— Та я ваш портрет у журналі бачив! Ви!

— У журналах портрети Івана Карповича несправжні малюють, щоб не могли злочинці його впізнати. А я схожий на портрет, але не Іван Карпович.

— Не Іван Карпович, бо Іван Карпович до Львова тільки збирається! — підтвердив Нікольський.

— Ходімо, — прошепотів я йому, і він мене вивів з натовпу. Вже на сходах спитав я, що там із потягом.

— Пасажири пересіли і вирушили на Санкт-Петербург. Але їхати будуть неквапливо, бо пропускають ешелони, що прямують на фронт, — доповів штабс-капітан.

— Яка наступна станція?

— Здолбунів. Вони там десь за півгодини будуть.

— Там жандарми є?

— Так, звісно, це ж прифронтова зона.

— То накажіть потяг затримати і попросити всіх пасажирів вийти. Багаж нехай залишають у вагонах, мовляв, нічого страшного, дрібний ремонт, невдовзі поїдуть.

— Для чого це, Іване Карповичу?

— Серед пасажирів буде така висока чорнява красуня з двома валізками багажу. І от вона неодмінно багаж залишати не схоче, вийде з ним. І там її треба обережно арештувати. Дуже обережно, бо у красуні зброя є і користується вона нею добряче.

— Фатальна красуня! Це як у тій вашій історії про пограбування потяга? Так? — захоплено вигукнув Нікольський.

— Але треба бути готовим, що замість красуні може бути красень. З тими-таки двома валізками, з якими не схоче розлучатися. Тоді арештувати і його. Теж дуже обережно.

— О, то злочинців двоє? Кривава парочка! — зрадів штабс-капітан.

— Ігорю Володимировичу, злочинець один! — пояснив я. — Але він може набувати різного вигляду. Головна риса — дві невеличкі, але важкі валізи.

— А що там?

— Дещо важливе. І ще раз кажу, щоб брали власника валіз обережно!

— Візьмуть. А що це у вас? — Нікольський указав на пакунок, який я ніс.

— Хочу дещо показати полковнику.

Я зайшов до кабінету Роттенбурга, а штабс-капітан побіг телефонувати у Здолбунів. Полковник сидів за своїм столом приголомшений, дивився приреченими очима у порожнечу.

— А, Іване Карповичу, — сказав в’яло.

— Можете викликати владику? — попросив я. — Треба дещо уточнити.

— Ну так і їдьте до нього! — полковник аж махнув рукою.

— Ні, краще він сюди. Викличте, повірте, владика буде задоволений.

— Чим тут можна бути задоволеним! — роздратувався Роттенбург. — Ми програли! Ця ікона зламає кар’єру і владиці, і мені, і ще багатьом! Ми в дупі!

— Та почекайте, час до вечора ще є, — усміхнувся я.

— Чого чекати? Чого? — з відчаєм спитав Роттенбург.

— Дива, пане полковнику, дива! — вигукнув я.

— Якого дива? Дивотворну ікону викрали!

— Але залишається ще ж найкращий сищик імперії! — Я переможно усміхнувся і тієї ж миті відчув, що яблуко мого тріумфу гризе якийсь червак сумнівів. Не кажи гоп, поки не перескочиш, я все розгадав і все продумав, але чи не може бути мій супротивник іще хитрішим? Можливо, він не розслабляється, як я, а до кінця справи бореться і хитрує?

— Іване Карповичу, до чого ви ведете? — спитав Роттенбург.

Я схопився.

— Я зараз! І викличте владику! — сам побіг до Нікольського. Зіштовхнувся з ним у коридорі.

— Іване Карповичу, потяг уже у Здолбунові.

— Зв’язок зі станцією є? — спитав я.

— Є.

— Начальник станції може бачити потяг зі свого вікна?

— Зараз дізнаємося. — Ми побігли до телефону.

Начальник станції потяг із вікна бачив, і я наказав йому у подробицях описувати всіх пасажирів. Чиновник описував. Згадав про чоловіка з двома невеличкими і, судячи з усього, важкими валізами.

— Як він виглядає?

— Середнього зросту, з черевцем та залисинами.

— Не він!

— Але от його арештовують, — доповідав начальник станції.

— Дарма. А є ще хтось із пасажирів, хто вийшов із багажем?

— Ні, більше нікого.

— А хтось із пасажирів намагається піти з перону?

— Ні.

— Чорт забирай! — Я відчував, що мене намагаються перехитрити. Аби я був там, на місці, я б усе швидко розгадав, але не по телефону!

— Можна відправляти потяг? — спитали зі Здолбунова.

— Ні!

— Але у нас напружений розклад і...

— Ні! — крикнув я. Той чоловік ніколи б не залишив здобич у вагоні. Вагон можуть забрати, поміняти. Ні, золото з ним.

— Той чоловік, якого заарештували, намагається пручатися, — доповідає начальник станції. — Щось показує на вагони.

— І на свої валізи? — здогадався я.

— І на свої валізи. Ой, зачекайте! — здивовано каже начальник станції.

— Що таке? Кажіть! — заволав я.

— Якась дама пішла з перону. Просто по коліях. Бідолашка, вона ж вагітна, куди?

— Вагітна? — здивувався я.

— Так, десь місяць шостий, живіт уже великий. У мене донька зараз така.

— Узяти її! — заверещав я. — Негайно!

— Що? — перелякано спитав начальник станції.

— Накажіть жандармам схопити її! Це небезпечна злодійка, вона вбиває дітей! Узяти!

— Зараз, зараз! — начальник станції кинув слухавку і кудись побіг. Чутно, як наказував затримати жінку. Потім повернувся на зв’язок. — Я наказав.

— Тепер доповідайте, що бачите? Де жінка?

— Вона вже на краю станції! Як вона швидко бігає!

— Ця жінка — шпигун! Ви мусите її арештувати! Піднімайте на ноги всю поліцію! Обшукати, але знайти. Не дайте їй втекти!

— Слухаюсь!

Начальник станції побіг виконувати накази, залишив слухавку. Я чекав. Був дуже знервований.

— Іване Карповичу, що відбувається? — спитав переляканий Нікольський.

— Дещо! — грубо відповів я. — Зачекайте!

Хвилин за п’ять начальник станції повернувся. Він аж заїкався від хвилювання. Сказав, що жінку оточили неподалік від станції, але вона почала відстрілюватися і вже вбила двох жандармів.

— Не випустіть її! Скоро в неї закінчаться набої! Візьміть її!

Ще хвилин за десять начальник повідомив, що жінку таки арештували.

— Одягніть їй кайдани на руки та ноги, відрядіть десять озброєних людей, яких очольте особисто. І везіть її до Львова!

— Я не можу покинути станцію!

— Це наказ, справа державного значення! Всю відповідальність бере на себе полковник Роттенбург