Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- І де він закінчується?

- На краю всесвіту, куди не літають навіть дракони.

- Драконів не існує.

- Це така приказка, не чіпляйся до слів!

Їхали довгенько. Я примостився закуняти, і відчув як брат теж моститься поруч.

- Тут хоча б не так холодно, - Родосвіт наче зчитав мої власні думки. Я мугикнув йому щось і міцніше стиснув захалявника і арбалета у долонях, дослухаючись до звуків зовні саней. 

- Відпочиньте поки що. Ще кілька годин попереду.

- Годин?

- Тіней, по вашому. Але у підземеллях немає тіней.

Ми мчали далі. Інколи від цієї темряви накочувала інші, внутряшна темрява. І тоді я згадував сонце й літо. Чомусь пригадалося, як ми ходили з батьком літом на болота, збирати морошку. Принесли додому аж дві бадейки ягід. А вдома дід рубав дрова, пахло від них смолою і чомусь попелом.

Очі розплющилися миттєво, варто мені було почути легенький скрегіт десь вдалині. Сані вправно котилися по кам’яній доріжці, але я чув близьке тупотіння й галас. 

- Це що, знову вони? Скільки ж їх тут?! - не витримав Миртаг, вдивляючись уперед.

- Здається що так. Але ці - не самі. Бачте, там світло? Це Зал Семи Доріг, то вже вихід до Дарте Веліа. Ми були праві, їм хтось відчинив прохід.

- Але хто це з ними?

- Не бачу. Може, знову Едасу?

- Сподіватимемося, що ні. Нам їх не здолати. Не та…бойова техніка, - нарешті вимовив Миртаг, а я про себе подумав, швидше, не той зріст. 

- І ці сані приведуть нас туди?

- Угу.

- А зупинитися можна?

- Ні, вони так не працюють. Ми все одно дістанемося Зали. Хіба що…В мене є ідея.