Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Каті! — залунало від Емера й Топаза одразу, коли я захиталася.

“Ні, я не здамся,” — подумки прошепотіла я, стискаючи зуби. Попри біль, піднялась, відчуваючи що подвійне злиття розриває мене зсередини та виснажує їх.

Мертві квіти згиналися під нашими кроками; нічне місто на Землі блищало вдалині, не здогадуючись про загрозу. А Аніона, моя сестра з чорним діамантом в серці, палала темним вогнем, пробиваючи бар’єр.

“Тільки б устигнути...” — промайнуло в моїй голові, коли я, схлипнувши, підіймалася на ноги, готова продовжувати бій.

— Ти ніяк не вгомонишся... — в’їдливо кинула Аніона, повертаючись до мене. Разом із цим вона кинула в мене свою темну енергію, немов сконцентрований згусток Скверни.

Мій щит, створений завдяки подвійним силам Топаза й Емера, засяяв золотаво-зеленим спалахом.

— Каті, тримайся!

— Обережно!

Але удар усе одно виявився надто сильним. Мене відкинуло на пару метрів, протягнувши по бетонній поверхні розтрощеного будинку. У голові загуло, а я не змогла втриматися на ногах та впала. З носа повільно потекла кров, що скапувала на плити — в голові проступив оглушливий біль. Щит почав миготіти й, схоже, вже пропускав частину ударів: Вартові, чиї сили я утримувала, вичерпувалися.

Тим часом Сапір і Рубер, спробували кинутися до мене. Однак Аніона однією рукою змахнула чорною хвилею, мовби відштовхуючи їх, як кошенят. Я краєм ока побачила, як вони відлетіли вбік, зачепившись за уламки.

Я лежала, важко дихаючи, і відчувала, що аура двох стихій усередині мене майже на межі — Топаз і Емер відсилали слабкі імпульси. Зісковзуючи поглядом, помітила, як Аніона наближається до мене. У очах її танцювала насолода. Вона схилилася, а я не могла навіть підвестися...

— Яка ж дурна смерть, га? — прошипіла вона з холодним сміхом, формуючи в руці чорний згусток. — Можна було б піти тихо, а ти вирішила битися до останнього. Благородно, але безглуздо.

Мені не вистачало сил, аби хоч відкотитися. Навколо пульсувала гнітюча темрява, я відчувала лиш рештки тепла від Топаза й прохолоди від Емера. Вона видихнула, і чорна сфера пронизала в мене — удар був настільки сильним, що проламав бетонну підлогу під моїм тілом.

Я провалилася в отвір разом із розбитими плитами, що летіли просто на мене зверху. Короткий вибух болю пройшовся по тілу; я крикнула, відчуваючи, що все летить у порожнечу. Лише щит утримував уламки, щоб вони не розчавили мене, та сам був уже ледь помітний, мерехтливий, за крок від розриву.

У далині долинули розпачливі крики Рубера й Сапіра:

— Каті!!!

Я хотіла відповісти, але збагнула, що відокремлена від них — чую лише глухе відлуння. Зоряна ніч над головою здавалася розмитою. Приголомшена болем від ударів, адже щит почав пропускати атаки ослабнувши разом з Вартовими, не могла розгледіти нікого; довкола сірі уламки танцювали на межі падіння.

— Емер, Топаз... ви тут? — прошепотіла я, намагаючись почути бодай їхні голоси в голові.

Та ніхто не відповів. Ні-ні-ні... вони ще там, мають бути.

Зціпивши кулаки, я спрямувала всю свою силу на те, щоб розірвати щит та підняти плити, що на нього давлять. Мені потрібно було не втримати його — а змусити вибухнути.

Я зібрала останні крихти енергії, скеровуючи їх у саму суть щита, і з останнім надривним подихом штовхнула всю силу назовні.

Щит розірвався останнім потужним спалахом.

Уламки вибухнули й полетіли в різні боки, відкидаючи все, що нависало наді мною. Я відчула, як щось велике пролетіло повз, розбиваючись об каміння. Повітря заполонила хмара пилу, а тіло пронизала нова хвиля болю, змушуючи мене стиснути зуби, щоб не закричати.

— Ідіть... я відпускаю вас.