Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Пані Като зовсім було розохотила себе гнівними роздумами, але вийшовши зі своїх покоїв, помітила вдову: та стояла біля вікна й задумливо дивилася вдалину. Като непомітно простежила за цим промовистим поглядом і задоволено хмикнула - вдовиця явно спостерігала за Ігваном, який про щось розмовляв зі слугами біля стайні. «Гарний! - як завжди потеплішало на серці в Като. - Нехай не настільки високий, як ці кляті жителі півдня, зате й не чорний, як закопчений чорт із пекла. Добрій людині слід мати світле волосся і світлу ж шкіру. Іллірійців цих точно боги відмітили смаглявістю, щоб одразу було видно: всі вони шахраї і злодюги, як на підбір. Добре, що ця Гоеділь зовні вдалася в матір, інакше я б давним-давно її відправила геть!..»

І перейшовши від цих сварливо-задоволених думок до ще приємніших міркувань про те, що вдова Альмасіо, мабуть, схаменулася і незабаром дасть згоду на шлюб з Ігваном, пані Като вирушила на кухню, де на її розпорядження давно вже чекали куховарки.

Але радісним очікуванням старої пані не судилося виправдатися.

- Пані Като, - повідомили їй, відірвавши від звичних справ, - людина біля воріт бажає поговорити з Гоеділь Альмасіо!

«Ах, диявольщина! - серце Като тьохнуло і в голові неприємно зашуміло. - Невже й справді зараз доведеться бодатися через цю панянку з розгніваними іллірійцями? Те, що до воріт він прийшов на самоті, ще не означає, що за ним слідом не йде озброєний загін...»

- Який він із себе? - запитала вона вголос.

- Мовить південною говіркою, ангарійської майже не знає, - відповів слуга. - На вигляд - справжній розбійник, та до того ж ще й одноокий!..

Пані Като недовго сумнівалася.

- Я поговорю з ним, - сказала вона. - Приведи його до мене!

- Він заздалегідь відмовився і сказав, що чекатиме біля воріт.

«Гаразд же, - подумала пані Като, - від мене не убуде, якщо я вийду до воріт! Але я тричі подумаю перед тим, як повідомляти вдову Альмасіо про цього непрошеного гостя»

І господиня маєтку квапливо вийшла з дому, наказавши слугам будь-що-будь зайняти пані Альмасіо і не дати тій дізнатися, що про неї запитували.

Чоловік, що чекав біля воріт, виглядав дуже підозріло. «І ці іллірійці ще сміють зневажати нашу зовнішність! - уїдливо подумала Като. - Оце вже розбійницька пика! Та й зростом він не вищий за наших чоловіків!». Придивившись, вона зрозуміла, що гість набагато молодший, ніж здавалося з першого погляду. Зайвих років йому додавали кілька свіжих шрамів на лівій половині обличчя та пов'язка на оці. Друга половина обличчя, без відмітин, видавала справжній вік: не більше двадцяти п'яти років. Складно було помилитися, вгадуючи, з яких країв він завітав: єдине око - карого кольору, обличчя смагляве, довге сплутане волосся занадто чорне. В Ангарі цього було достатньо для того, щоб у людині негайно впізнали ворога. Ось тільки риси обличчя молодого чоловіка не вирізнялися витонченістю, якою споконвіку пишалися жителі півдня.

Втім, одягнений він був куди краще, ніж годилося подібному розбишаці, а кінь його виявився аж ніяк не негідною шкапою в потертій збруї - таких скакунів і в стайнях Ранд не водилося. Згадавши всі  чутки про нещодавні іллірійські біди, що доходили до її вух, Като сказала собі: «То ось хто завітав у Ранд... Це ж треба, а я не вірила, що в тих розповідях про Гоеділь є частка правди!»

- Чому ж ви хочете розмовляти біля воріт, наче не довіряєте гостинності клану Ранд? - запитала вона гостя після того, як привітала його згідно зі звичаями і поцікавилася його ім'ям.

- Якщо вам колись поставлять запитання про мене, краще, не кривлячи душею, відповісти, що я ніколи не переступав поріг вашого дому, - відповів він. - А називати мене можете Ензо.

Пані Като кивнула, показуючи, що приймає правила гри. Ім'я Ензо було доволі поширеним у Південних землях, і ангарійці частенько називали так будь-якого півдняка, вкладаючи в це слово чимало презирства.

- Отже, пане Ензо, ви бажаєте побачити Гоеділь. Але звідки мені знати, що ця зустріч не зашкодить їй? - з показною суровістю запитала пані Като.

- Я не вчиню погано з Годе, - відповів той. - І вона про це знає.

- Пане Ензо, за всіх, хто перебуває під дахом дому Ранд, я несу відповідальність як глава клану. Гоеділь, до того ж, поєднана з нами по крові. Можливо, їй видніше, кого слід побоюватися, а кого - ні. Пані Альмасіо мало розповідає про своє минуле. Але вона може помилятися. Мій обов'язок - захищати її, як і всіх інших людей нашого роду, - кожне слово, вимовлене пані Като, звучало вагомо і впевнено. Півдняку належало засвоїти, що йому, чужинцю в цих краях, діяти силою не варто.

- Я радий чути, що Годе, нарешті, знайшла родичів, які дбають про її безпеку. Раніше їй з цим страшенно не щастило, - Ензо у своїх відповідях демонстрував, наскільки міг, миролюбність і люб'язність, але Като було не так-то просто обдурити; він не вирізнявся лагідністю вдачі або добрими манерами. - Я присягаюся вам, шановна пані, що не заподію шкоди Гоеділь. Ми з нею уклали договір, і я виконую свою частину зобов'язань, з'явившись тут.

- Чи можна вірити вашим клятвам? - запитала пані Като, виразно окидаючи поглядом постать Ензо.

Той хмикнув, анітрохи не образившись.

- У більшості випадків - ні. Але всі обіцянки, що стосуються Годе, я виконую, чого б мені це не коштувало. Тому ви абсолютно даремно перешкоджатимете нашій зустрічі. Чесним чи безчесним шляхом я все одно доберуся до неї. А оскільки розмова наша, найімовірніше, буде швидкою і зовсім ні на що не вплине, ви даремно витратите свій час, відваджуючи мене від свого будинку.