Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Емі

Два місяці потому

Після вечері в Аріни та Матвія в нашому житті з Тимофієм усе змінилося. Я нарешті дозволила собі відпустити минуле й довіритися йому. Того вечора ми говорили про все, що нас турбувало, просили вибачення одне в одного.

І тепер я не жалкую, що наважилася дати нам ще один шанс. Зараз я відчуваю себе найщасливішою жінкою у світі, бо поряд зі мною найкращий чоловік. Моє життя саме таке, як я мріяла.

Того вечора, коли ми були в гостях, я спостерігала за стосунками Аріни та Матвія й трохи заздрила, по доброму звичайно. Бо Арі заслуговувала на такого чоловіка та такі стосунки. Але водночас мені було болісно усвідомлювати, що в мене все йде шкереберть. І що в цьому є частка моєї провини.

Я бачила, як Тимофій намагається підібратися до мене ближче, як хоче налагодити наші стосунки. Але я не дозволяла йому. Картини з минулого не відпускали мене, знову й знову нагадуючи про біль.

Цей страх страх знову бути зрадженою душив мене, не давав рухатися вперед.

І тепер я не жалкую, що наважилася дати нам ще один шанс. Зараз я відчуваю себе найщасливішою жінкою у світі, бо поряд зі мною найкращий чоловік. І, мабуть, це було найкраще, що я могла зробити для себе. Моє життя саме таке, як я мріяла.

— У мене є для тебе сюрприз, — шепоче Тим мені на вухо, а тоді ніжно цілує в шию. Він стоїть позаду, щільно притулившись до мого тіла, його руки лежать на моїй талії.

— Який? — питаю з усмішкою, зазираючи через плече.

— Треба поїхати в одне місце. І ти все побачиш.

— І коли ми туди поїдемо? — розвертаюся в його обіймах, кладу долоні на його груди.

— Ммм, — тягне він, грайливо примружившись, — коли ти зберешся.

Тимофій нахиляється й коротко цілує мене в губи.

— Тоді дай мені пів години, — кажу, відповідаю йому ще одним швидким поцілунком і біжу збиратися. 

Ну наскільки це можливо на моєму терміні. 

А термін уже такий, що я можу народити будь-якої миті. Лікарка каже, що маю ще близько двох тижнів, але я б з радістю народила хоч сьогодні. Вагітність — це, звісно, чудово й чарівно, але я вже втомилась. Нормально спати не можу, втомлююся від найменших навантажень, спина болить, ноги набрякають, а спека така, що важко дихати.

На збори мені багато не треба. Я одягаю легку довгу сукню на тонких бретелях, волосся піднімаю крабом на потилиці. Макіяж не роблю — просто наношу сонцезахисний крем. Уже за п’ятнадцять хвилин виходжу до вітальні. Тимофій сидить на дивані й щось гортає в телефоні.

— Я готова, — кажу.

Він підіймає на мене погляд і розпливається в усмішці.

— Швидко ти. Так не терпиться дізнатись, що за сюрприз?

— Угу, — киваю, широко усміхаючись. 

— Ходімо, — бере мене за руку, і ми разом виходимо в коридор.

Я взуваю капці — це єдине взуття, в якому мені зараз зручно. Тимофій теж взувається. На ньому сьогодні світлий лляний костюм — сорочка та штани. Виглядає, як завжди, бездоганно. 

Він бере ключі, ми виходимо з дому. Тимофій допомагає мені сісти в авто, обережно притримуючи під руку. Сам займає місце водія, заводить машину. Однією рукою тримає кермо, іншою — мою руку.

Спочатку ми їхали знайомими міськими дорогами, але згодом я зрозуміла, що прямуємо до виїзду з міста — у бік котеджного містечка, де живуть Аріна з Матвієм. Я розглядала знайомі вулички, і коли ми під’їхали до тієї, на якій стоїть будинок друзів, не втрималася й запитала:

— Ми їдемо до Аріни з Матвієм?

— Ні, але це зовсім поруч, — відповів Тимофій з усмішкою.

Його слова тільки більше мене спантеличили. Я не могла зрозуміти, що це за сюрприз і чому ми опинилися саме в цьому районі.

Машина зупинилася біля великого двоповерхового будинку, перед яким був охайний сад. Він чимось нагадував дім Аріни — такий самий затишний, просторий і водночас сучасний.

Тимофій швидко вийшов із машини, обійшов її та допоміг мені вийти. Взяв мене за руку й повів на подвір’я. Я крутила головою в різні боки, намагаючись роздивитися все довкола.

Ми підійшли до самого будинку, і біля дверей Тимофій зупинився, дістав ключ і відчинив замок. Потім широко відчинив двері та жестом запросив мене всередину.

Я несміливо переступила поріг і одразу почала роздивлятися інтер’єр. І — мало не охнула. Це було неймовірно. Простора вітальня в світлих тонах, з великими панорамними вікнами, що виходять на терасу. Багато дерева, природного каменю, легкості та світла. Тут було по-домашньому затишно й водночас стильно.

— Мені, мабуть, вагітність тисне на мізки… але, Тимофію, я не розумію… чому ми тут? — запитала я, розгублено дивлячись на нього.

— Цей будинок наш, — тихо сказав він.

— Що? — я навіть не повірила власним вухам.

— Я придбав цей будинок. Вибач, довелося потай вирішувати всі питання з ремонтом. Хотів, щоб це був сюрприз… І щоб ми могли переїхати сюди вже разом із нашою крихіткою.

Не стримуючи емоцій, я кинулася йому на шию. Сльози виступили на очах, але цього разу — сльози щастя. Боже, я відчувала себе найщасливішою жінкою у світі. Мої мрії ставали реальністю.

— Тобі подобається? — прошепотів він мені у волосся.

— Звісно. Це другий найкращий сюрприз, який ти мені зробив.

— А перший — який? — здивовано запитав він, трохи відсторонившись.

— Ну як це який? Наша донечка, — я усміхнулась і провела рукою по животі. — Дякую тобі… за все.

— Це тобі дякую, — прошепотів Тимофій, — і за шанс… дякую.

Після довгих обіймів і нескінченних поцілунків Тимофій взяв мене за руку та провів на екскурсію будинком.

Планування виявилося саме таким, про яке я завжди мріяла. На першому поверсі — простора кухня-вітальня з великими вікнами та виходом на терасу, ванна кімната, декілька технічних приміщень і гостьова кімната.

На другому — наша спальня, що має власну ванну кімнату та гардеробну, дитяча, кабінет, ще одна ванна кімната і ще одна вільна кімната, яка поки що залишалася порожньою.