Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

На мить між ними запала тиша, поки Анабель, заспокоюючись, підбирала слова.

— Люсі, я ціную нашу дружбу, але Арон мій брат, і я не можу розірватися між вами обома. Причиною вашого непорозуміння є саме твоє небажання виправляти ситуацію, і тому я продовжуватиму тиснути на тебе, як би ти цього не хотіла.

Люсі не стримала посмішку.

— Не допоможе.

Вони саме вийшли надвір, і, знайшовши очима вільну лавку, Люсі заховала руки в кишені та попрямувала до неї. Сердита Анабель, якийсь час простоявши на місці, пішла навздогін.

— Гаразд, тоді просто поясни мені чому. Чому ти знущаєшся з мого брата?

— Якщо це не очевидно, то скажу, що мені вся ця ситуація не менш неприємна. — Вони сіли. — Але ж всім байдуже на мої переживання. — Люсі вдарила долонями по своїх стегнах. — Пожалійте бідного Арона. Його, нещасного, катує емоційно нестабільна жінка.

Анабель здивовано кліпала, дивлячись на неї. І ніби намагалася зрозуміти, а ніби й нічого не второпала.

— Стрілки не переводь. Я все ще не почула причину.

Люсі важко зітхнула, повертаючи голову обличчям до неї.

— Прокляття. Задоволена?

— Прокляття, — пирхнула Анабель, звівши брови та відхилившись спиною до лавки. — Тобто ти відмовляєшся від Арона, від заручин, від титулу й розкішного життя в палаці через те, що ти проклята?

— Саме так. — Люсі кивнула. — Мене трохи дратує, хоч я й не здивована, що ви забуваєте про те, що в моєї сили є зворотна сторона — я хвора. Прокляття помалу продовжує зводити мене з розуму, і, хоч поки що я контролюю себе, колись у нього вийде.

Вислухавши її, Анабель просто витріщалася на неї бездумними оленячими очима.

— Побий мене грім, я все ще тебе не розумію.

Не здивувавшись, вона відвела погляд на гуртожиток, а звідти саме бігла Елізабет, трохи забавно перебираючи ногами. Подертого плаща на ній вже не було, але одяг з колонії лишився, поверх якого вона накинула кофтину Люсі.

— Здоров, салаги. Довго вже на мене чекаєте?

— Зовсім ні, — понуро відповіла Люсі.

Елізабет поклала руки на боки, відновлюючи дихання.

— Шкода.

— Нам у «нору», — сказала Анабель, підводячись.

Вона обмінялася з Люсі мовчазними поглядами, що свідчили про відкладення, але не завершення їхньої розмови, і вирушили до штабу.

Генрі чекав на них саме там.

— Пам’ятаєш твій слід про причетність до справи Парцифаля, — почав він, щойно побачив Люсі.

— Що за чорт? — кинула Елізабет.

Вона одразу пройшла повз них і плюхнулася на м’якенький диван. Генрі на раптове повернення його нічного жаху ніяк не відреагував, крім того, що мимоволі перевірив наявність свого ножика в кишені. Можливо, йому було байдуже, бо він був надто захоплений своїм дослідженням, так що в нього аж сяяли очі. Так, він завзято почав пояснювати:

— Титан зі змішаною магією, котрий керував землею та розумом, а ще дуже захоплювався заклинаннями й чарівними каменями з Білих гір.

Елізабет мугикнула, і Генрі знову повернувся до подруг.

— Так от, я почав рити далі й, думаю, ми зможемо дійти до розв’язання проблеми Звірів через нього, — говорив він, активно жестикулюючи руками, в одній з яких тримав погризений олівець, — а точніше, його записник, що зберігається в Осборні, але тут є кілька проблем. По-перше, книгу заховано десь у печері Кердемол, що розміщується в підніжжі гір на півночі герцогства. По-друге, у печері закляття, так що точне розташування паперів можна дізнатися виключно за допомогою чобіт Парцифаля. Вони буквально приведуть людину до його сховища.

З тону Генрі було важко зрозуміти, це хороші чи погані новини. Нібито й сказав слово «проблеми», а водночас говорив так, як про пригоду, про яку все життя мріяв.

— І де ці чоботи? — Анабель нетерпляче підійшла до столу з кількома розгорнутими книгами та схрестила руки.

Він підняв олівець кінцем догори, кажучи:

— Саме тут виникають складнощі. Розумієш, Парцифаля у них поховали.

Ці слова неабияк порадували Елізабет:

— Цур чоботи я надягатиму!

— Та будь ласка, — процідила Анабель.

— Тобто, щоб викрасти записник мерця, нам спершу потрібно розкопати його могилу й зняти чоботи з кісток? — перепитала Люсі, не вірячи в те, що вилітало з її уст.

— Так. — Генрі кивнув. — Або ти спробуєш якимось чином їх телепортувати… Звідти.

— Я не можу телепортувати речі, яких не бачила з місць, де не була, а в могилі титана, який помер більше шести сотень років тому, повір, я не була.

— Спокійніше, чихуахуа недогодоване. Чого ти така агресивна? — з подивом зауважила Елізабет.

Люсі справді задумалася. Розмови з Бранадарами погано впливали на її здатність контролювати емоції.

— То дістанемо домовину, — обізвалася Анабель. — У чому проблема? Не забувайте, що серед нас є доволі сильний маг землі. — Вона повернулася до Генрі. — Не ображайся, але я не про тебе.