Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Що в тебе з обличчям, Ернсте? У животі бурчить, чи що? — запитує Віллі.

— Він нудний, — сміється Адель, — і завжди був таким. Ну, розвеселися ж хоч трохи! Дівчатам це більше подобається. Сидиш, як надгробний пам'ятник.

І це зникло назавжди, думаю я, пішло геть. Не тому, що Адель фліртує з брюнетом і з Карлом Брьоґером, не тому, що вона вважає мене нудним, і навіть не тому, що вона змінилася, ні! Я просто побачив, що все марно. Я бродив і бродив по колу, я стукав у всі двері моєї юності, я знову хотів проникнути туди, я думав: чому б їй, моїй юності, не впустити мене, адже я ще молодий і мені так хотілося б забути ці страшні роки. Але вона, моя юність, вислизала від мене, як марево, вона беззвучно розбивалася, розпадалася, як зотліла плоть, варто було мені доторкнутися до неї; я ніяк не міг цього збагнути, мені все думалося, що хоч тут принаймні що-небудь залишилося, і я знову й знову стукав у всі двері, але виглядав жалюгідним і смішним у своїх спробах, і туга опановувала мене; тепер я знаю, що й у світі спогадів лютувала війна, тиха, мовчазна, і що безглуздо продовжувати пошуки. Час неосяжною прірвою ліг між мною і моєю юністю, мені немає шляху назад, мені залишається одне: кроком руш уперед, куди-небудь, мети в мене поки ще немає.

Моя рука міцно стискає чарку; я піднімаю очі. Адель сидить і наполегливо розпитує Карла, де можна роздобути кілька пар шовкових панчіх; танці ще тривають, і оркестр грає все той же шубертівський вальс, і сам я продовжую сидіти на стільці, і дихати, і жити, як колись. Але хіба не вдарила блискавка, убивши мене, хіба щойно не розсипався на порох цілий світ, а я вижив, цього разу безповоротно втративши все?

Адель встає і прощається з Карлом.

— Кажете, у «Майера і Нікеля», — весело промовляє вона. — Це правда: вони торгують з-під поли чим завгодно. Завтра ж зайду туди. До побачення, Ернсте.

— Я проведу тебе трохи, — кажу я.

На вулиці вона подає мені руку:

— Далі зі мною не можна. На мене чекають.

Я чудово розумію, що це виглядає по-дурному й надто сентиментально, але нічого не можу з собою вдіяти: я знімаю кашкет і вклоняюся низько-низько, ніби прощаюся навіки — не з нею, а зі своїм минулим. Секунду вона пильно дивиться на мене:

— Ти справді іноді дивний якийсь.

Наспівуючи, вона бігом спускається дорогою.

Хмари розсіялися, і ясна ніч лежить над містом. Я довго дивлюся в далечінь, а потім повертаюся в ресторан.

IV

Сьогодні у великому залі ресторану Конерсманна перша зустріч наших однополчан. Запрошені всі. Планується велике святкування.

Ми з Карлом, Альбертом і Юппом прийшли на цілу годину раніше. Так хочеться побачити знайомі обличчя, що ми ледь дочекалися цього дня.

В очікуванні Віллі та всіх інших сідаємо в кабінеті, суміжному з великим залом. Щойно ми зібралися зіграти партію в кості, як грюкнули двері й зайшов Фердинанд Козоле. Кості випадають у нас із рук — настільки ми вражені його виглядом. Він — у цивільному.

Досі він, як і майже всі ми, продовжував носити стару солдатську форму, але сьогодні, з нагоди урочистоті, вперше одягнувся у цивільне вбрання і тепер стоїть перед нами в синьому пальті з оксамитовим коміром, у зеленому капелюсі і в накрохмаленому комірці з краваткою. Зовсім інша людина.

Не встигаємо ми отямитися від подиву, як з'являється Тьяден. Його ми теж уперше бачимо в цивільному: смугастий піджак, жовті черевики, у руках палиця зі срібним руків'ям. Високо піднявши голову, він поважно крокує залою. Побачивши Козоле, він зупиняється від подиву. Козоле здивований не менше. Вони ніколи не бачили один одного в іншому вбранні, крім солдатської форми. Секунду вони розглядають один одного, потім вибухають реготом. У цивільному вони здаються один одному неймовірно смішними.

— Послухай, Фердинанде, я завжди думав, що ти статечний чоловік, — зубоскалить Тьяден.

— А що трапилося? — Козоле відразу насторожується і перестає сміятися.

— Ну ось це наприклад, — Тьяден тицяє пальцем у пальто Фердинанда. — Відразу видно, що куплене в лахмітника.

— йолоп! — люто сичить Козоле і відвертається; але видно, як він червоніє.

Очам своїм не вірю: Козоле і справді збентежений і крадькома оглядає своє пальто. Якби він був у солдатській шинелі, то ніколи не звернув би на це уваги, але зараз він рукавом намагається витерти з пальта кілька плям і довго дивиться на Кар-ла, одягненого в чудовий новенький костюм. Він не помічає, що я стежу за ним. Через деякий час він звертається до мене:

— Скажи, а хто батько Карла?

— Суддя, — відповідаю я.

— Так, так, — тягне він замислено. — А Аюдвіґа?

— Податковий інспектор.

— Боюся, ви скоро не захочете знатися з нами, — говорить він, помовчавши.

— Ти з глузду з'їхав, Фердинанде! — вигукую я.

Він знизує плечима. Я дивуюся дедалі більше. Він не тільки зовні змінився в цьому клятому штатському барахлі, а й справді став іншим. Досі йому наплювати було на такі нісенітниці, тепер же він знімає пальто и вішає його в наитемнішии куток залу.

— Тут занадто душно, — з досадою говорить він, упіймавши мій погляд. Я киваю. Помовчавши, він запитує похмуро:

— Ну, а твій батько хто?

— Палітурник, — кажу я.

— Справді? — Козоле пожвавлюється. — А батько Альберта?

— У нього батько помер. Слюсарем був.

— Слюсарем! — радісно повторює Козоле, ніби він був щонайменше папою римським. — Слюсарем — це чудово! А я — токар. Ми були б колегами.

— Так точно, — підтверджую я.

Я бачу, як кров Козоле-солдата починає повертатися до Козоле-цивільного. Він немов свіжішає і міцнішає.

— Так, шкода, що він помер. Бідний Альберт, — говорить Козоле, і коли Тьяден, проходячи повз нас, знову презирливо кривиться, він мовчки й не підводячись із місця, спритно дає йому стусана. Це знову колишній Козоле.

Двері у великий зал стукають чимраз частіше. Народ потроху збирається. Ми йдемо туди. Порожнє приміщення, прикрашене гірляндами паперових квітів, заставлене поки що не зайнятими столиками, здається ще холодним і незатишним. Наші однополчани збираються групками по кутах. Я бачу Юліуса Ведекампа у старій простреленій солдатській куртці. Відсуваючи стільці,