Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Нік знову пішов слідом. У якийсь момент він опинився занадто близько, відразу за спиною П’єра. Той раптом зупинився і нагнувся до черевика. Нік одскочив убік, пройшов повз. Спустився сходинками у перехід на станцію метро «Георг П’ятий». Там зупинився. Чекав, скоса поглядаючи на людей, що спускалися. Нарешті помітив П’єра. Пропустив його вперед.

Цього вечора П’єр по дорозі зайшов тільки до супермаркету неподалік китайського ресторанчика. Купив там спагеті, пляшку білого вина та скромний букетик нарцисів. Після цього – навпростець додому. Біля свого будинку зупинився. Нік, удавши перехожого, пройшов мимо й ішов іще довго, відчуваючи на спині погляд П’єра. Коли нарешті вирішив озирнутися – вулиця була порожня.

Що робити далі, він не знав. Судячи з покупок П’єра – той чекав у гості жінку або сам збирався йти у гості.

Пройшовши мимо, Нік глянув на вікна його будинку. І тут же відвернув голову, помітивши в освітленому вікні другого поверху силует хазяїна.

Настрій зіпсувався. Нік був майже впевнений, що засвітився. Тепер треба було зібратися з думками й думати, як бути далі. Залишився позаду китайський ресторанчик, біля якого пригальмував старий «фольксваген-жук». Назустріч траплялися поодинокі перехожі, але в міру наближення Ніка до станції метро перехожих ставало все більше, а біля самої станції на центральній вуличці цього мікрорайону життя просто вирувало. Сяяв огнями «МакДоналдс», навпроти світився іншими вогнями молодіжний клуб-дискотека. Із припаркованого біля бровки автовагончика симпатичний вусатий турок продавав кебаби. Поруч на вертикальному рожні обсмажувалося м’ясо, з якого він час від часу зрізав на металевий совочок шматки, що підрум’янилися.

Нік купив у нього кебаб і, зупинившись у спуску в метро, став жадібно їсти.

У суботу вони пообідали з Tatjanoю в ресторанчику. Одягнулася вона дуже привабливо, навіть спокусливо. Під тією ж лисячою шубкою виявилася коротка сукенка із вподобаного нею синього кристаліну. Сукня так підкреслювала витончену фігуру, що погляд Ніка постійно затримувався на підкреслених сукнею красивих грудях дівчини.

Після милих поверхових розмов Нік знову запитав про П’єра. Tatjana цього разу розповіла більше. Він – один з її начальників. До недавнього часу сім’я П’єра – дружина і доросла дочка – жили разом. Але його контракт не продовжили, і він мусив у лютому повертатися додому в Москву.

Тому своїх він відправив заздалегідь, аби вони купили нову квартиру і постаралися до його приїзду облаштуватися. Допомогти їм у цьому мав його старший брат, який працював референтом Лужкова.

Після ресторану вони пройшлися вечірнім Парижем. Tatjana показала Нікові Монмартр, середньовічну площу Каре. Він почастував її морозивом у маленькому затишному кафе. Собі взяв каву з коньяком.

Потім, пославшись на справи, Нік розпрощався з дівчиною. Поцілував її в щічку і пообіцяв подзвонити в понеділок.

Наближався вечір. Повернувшись у готель, Нік помився у загальній душовій. Поголився. Незвична тиша за віконцем готельного номера пояснювалася тільки вихідним днем.

Одягнувшись і заховавши в кишеню дутої куртки пістолет, Нік вийшов.

Доїхав на метро до «Егліс Пантен». Була десята година вечора, і біля дискоклубу навпроти «МакДоналдса» юрмилася молодь. Біля входу височіли два здоровили-викидайли. Обоє – негри.

Нік прискорив ходу, і незабаром увесь шум вечірнього міста залишився позаду. Він ішов довгою тихою вулицею, й будинки, які він проминав, поступово нижчали поверхами – до дво-, триповерхових особнячків. Незабаром позаду залишився й китайський ресторанчик.

Вікна будинку П’єра не світилися. Значить, він іще не повернувся.

Нік огледівся на всі боки і вибрав найзручніше місце – праворуч од входу до будинку був невеликий навіс, під яким стояли два зелені сміттєві баки на коліщатках. Од навісу до вулиці йшла вузька, викладена бетонними квадратами стежина, щоб сміттярам було зручніше підкочувати баки до машини. Там, між лівим баком та стіною, Нік і зачаївся. З цього місця проглядався й потрібний відрізок вулиці, й підхід до вхідних дверей будинку.

Налаштувавшись на «роботу», Нік ні про що не думав. Тільки здригався щоразу, коли чув із вулиці чиїсь кроки або проїжджий автомобіль. Подумав, що П’єр міг же повернутися додому і машиною. А що коли він повернеться не сам? Якщо з жінкою – не так страшно. Але якщо з другом або друзями?

Час спливав. Тиша заколисувала Ніка у засідці.

Очі починали злипатись, і він тер змерзлими руками холодні скроні.

О пів на третю Нік мало не заснув і, насилу підвівши голову, звівся на ноги та притулився до цегляної стіни будинку. Тихенько пройшов до вулиці й подивився на вікна – світла в них не було.

Чи міг він непомітно проспати прихід П’єра? Нік починав злитися. Руки вже заледеніли від холоду, і він заховав їх у кишені куртки. Права долоня автоматично стисла холодне руків’я пістолета.

Близько п’ятої задубілий від безсонної ночі та холоду Нік поплентався до станції метро.

У готель прийшов за двадцять хвилин шоста, розбудивши товстуху-швейцара. Вона щось буркнула йому услід, поки він піднімався вузькими дерев’яними сходами.

Одразу впав на ліжко і заснув. Прокинувся о шостій вечора і знов затято пробрався до будинку П’єра.

Друга ніч між двох сміттєвих баків і цегляною стіною нічим не відрізнялася від першої.

«Може, він виїхав?» – думав Нік, повертаючись у понеділок уранці до готелю.

Злості він уже не відчував. Лише холод і якийсь ступор, якусь тупість, що несподівано виникла в голові й не давала думкам працювати.

Відіспавшись, подзвонив на роботу Tatjanі й домовився про зустріч.

Цього вечора вони пішли спочатку в кіно, потім у кафе. Від неї Нік і дізнався, що П’єр – Петро Терещенко – несподівано поїхав у відрядження на південь Франції. Повернеться через тиждень.

Повідомлення, хоч як не дивно, розслабило Ніка, і він, незважаючи на втому, що проглядала час від часу в його поставі, щиро усміхався окатій дівчині, якій, здавалося, все більше й більше подобався цей небагатослівний молодик із шляхетними рисами обличчя, з чітко окресленим вольовим підборіддям, із розумними проникливими очима.

76

Уже три дні сім’я Віктора жила на задвірках Пущі-Водиці, колись популярного і досі затишного курортного передмістя. Жили вони в старому цегляному будинку з дерев’яною пофарбованою в синій колір заскленою верандою на односторонній вуличці. По інший бік вулички замість будинків ріс ліс, за яким, крізь голі дерева, виднілося озеро.

Іра, що трохи оговталася від недавнього шоку, господарювала: перемила кухонне начиння, старомодні тарілки з облямівочками, виделки та ножі з нержавіючої сталі. Судячи зі стану будинку, в нім не жили вже років п’ять. Але