Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

тої аури, важкої і безбарвної, темніла та велика чаша горизонту, на якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, лаштунково укладений з пасем і верств заліснення, щораз дальших і сіріших, спливаючих смугами, лагідними спадами, то з лівого, то з правого боку. Увесь той темний краєвид, повен поважности, здавалося, ледь достережно плив у собі, просувався мимо себе, як хмарне і скупчене небо, повне прихованого руху. Плавні пояси і шляхи лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, як приплив моря, що непомітно наринає до суходолу. Серед темної динаміки лісистого терену вознесена біла дорога вилася, як мелодія, хребтом широких акордів, натискувана напором потужних музичних мас, які насамкінець її поглинали. Я відчахнув гілочку з придорожнього дерева. Зелень листя була зовсім темною, майже чорною. То була дивовижно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідними тієї єдиної барви. Таким кольором інколи забарвлюється і наш краєвид у хмарні літні сутінки, насичені довгими дощами. Та сама глибока і спокійна відстороненість, та сама зречена й остаточна закляклість, яка вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно, як уночі. Я йшов обмацки по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під ногами в мене задудоніли балки мосту. На другому його кінці, серед чорноти дерев бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, який реклямував себе як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, взятого зобабіч у хилиткі балюстради з березових гілок. У коридорі панував півморок і врочиста тиша. Я почав навшпиньки посуватися від дверей до дверей, вичитуючи в темряві вміщені над ними номери. Завертаючи за ріг, я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з покою, мов би вирвалася з чиїхось лапливих рук, задихана і схвильована. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусів повторити. Вона безпорадно крутилася.

Чи отримали мою депешу? Знизала плечима, її зір помандрував убік. Чекала першої нагоди, аби скочити до напіввідкритих дверей, до яких зизувала.

— Я приїхав здалека, замовляв телеграфом покій у цьому будинку, — сказав я, трохи нетерпеливлячись. — До кого мені звернутися?

Не знала. — Може б ви пішли до ресторану, — плуталась вона. — Зараз усі сплять. Коли пан Доктор встане, я про вас доповім.

— Сплять? Таж тепер день, ще далеко до ночі…

— У нас постійно сплять. Хіба ви не знаєте? — підняла на мене зацікавлені очі. — Зрештою, тут ніколи не буває ночі, — додала вона з кокетством. Вже не збиралася тікати, скубала в руках мережку фартушка, крутилася.

Я залишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Тут стояли столики, великий буфет займав ширину цілої стіни. По довгому часі я знову відчув певний апетит. Тішив мене вигляд пирогів і тортів, якими були щедро заставлені плити буфету.

Я поклав валізку на один із столиків. Усі вони були порожні. Плеснув у долоні. Жодної відповіді. Зазирнув до сусідньої залі, більшої і світлішої. Та заля була відкрита широким вікном чи льоджією на вже відомий мені пейзаж, який із своїм глибоким смутком і відчаєм стояв у обрамленні фрамуги, мов жалібне мементо. На обрусах столиків видно було рештки недавнього частунку, відкорковані пляшки, недопиті келишки. Де-не-де ще навіть лежали чайові, не підібрані службою. Я вернувся до буфета, оглядаючи тістечка і паштети. Вигляд вони мали вельми смачний. Я вагався, чи випадає самому себе обслужити. Мене зборов наплив неймовірного ласолюбства. Особливо певний ґатунок крихких тістечок з яблучною мармелядою наганяв мені до уст оскому. Я вже хотів підважити одне з тих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за собою чиюсь присутність. Покоївка увійшла в тихих пантофлях і торкала мені плечі пальцями. — Пан Доктор вас запрошує, — сказала вона, оглядаючи свої нігті.

Ішла передо мною — і, певна магнетизму, який викликало погойдування її стегон, зовсім не оберталася. Бавилася посилюванням того магнетизму, регулюючи відстань між нашими тілами, в той час як ми минали десятки дверей, позначених номерами. Коридор темнів щоразу більше. Вже в повній темряві вона мимобіжно сперлася на мене. — Ось двері Доктора, — шепнула, — прошу заходити.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи на середині покою. То був чоловік малого зросту, широкоплечий і чорнявий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав він. — Вислали нашу бричку на станцію, але ви приїхали іншим потягом. Що вдієш, залізничне сполучення не найкраще. Як ви себе почуваєте?

— Батько живий? — спитав я, затоплюючи неспокійний зір у його усміхненому обличчі.

— Живий, певно що так, — відповів він, спокійно витримуючи мій жагучий погляд. — Звичайно ж, у межах, зумовлених ситуацією, — додав, примружуючи очі. — Ви так само як я добре знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої батьківщини — батько помер. Цього не вдасться зовсім уникнути. Та смерть кидає певну тінь на його тутешнє існування.

— Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він хитнув головою з глибокою переконаністю. — Та ви не хвилюйтеся, — сказав він, стишивши голос, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатися…

— Вся штука полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати її механізм на вже налаштованих для цього пальцях, — що ми відсунули час. Ми тут запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неспромога окреслити. Все зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще просто не дійшла до скутку — та смерть, яка вже досягла його у вашій батьківщині.

В такому разі, — сказав я, — батько помирає або от-от помре…

— Ви мене не розумієте, — відповів він поблажливо-нетерплячим тоном. — Тут ми реактивуємо минулий час з усіма його можливостями, а значить, і з можливістю видужання.

Дивився на мене з усміхом, порпаючись у бороді.

— Але тепер, я гадаю, ви захочете побачитися з батьком. Відповідно до вашого розпорядження, ми зарезервували для вас друге ліжко в покої батька. Я відведу вас.

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив уже пошепки. Я зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах фільцьові пантофлі.

— Даємо нашим пацієнтам можливість досхочу висипатися, ощадно ставимося до їхньої життєвої енергії. Зрештою, вони й так не мають нічого ліпшого до роботи.

Під котримись там дверима він затримався, приклав палець до вуст.

— Увійдіть тихенько — батько спить. Та й ви теж лягайте. Це — найкраще, що ви можете зробити в дану хвилину. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи, як биття серця підступає мені до горла. Я натиснув клямку, двері піддалися самі, розхилилися, як вуста, що безборонно відкриваються уві сні. Увійшов досередини. Кімната була майже пуста, сіра і гола. На звичайному дерев'яному ліжку