Читати книгу - "Нащадки скіфів"

«Ми щасливо врятувалися, дорога Лідо! Нікого з нас не ушкоджено, не поранено, обидва ми з Дмитром Борисовичем здорові і почуваємо себе добре. Живемо в лісі й готуємося до визволення вас. Турбуємося, як ви там і що з вами. Ми чули, що Дорбатай позбавив вас волі, але наклав на вас табу, і тепер ніхто не сміє доторкнутися до вас. Це нічого. Не завадить! Роніс запевняє, що ні тобі, ні Іванові Семеновичу ніщо не загрожує, принаймні найближчим часом. Цим ми поки що й втішаємося. Напиши мені, що і як. Адже ми можемо листуватися. Отже, відповідай докладно. Роніс казав, що незабаром усе стійбище вирушить до священної місцевості Гер, де ховатимуть Сколота. Саме тоді, май на увазі, і ніяк не пізніше ми й збираємося звільнити вас. Поки що не можна. Ти й не знаєш яку тут заварено кашу! Нам сьогодні все розповіли Роніс і Варкан. Коротко кажучи, між скіфами точиться така боротьба, що вона, мабуть, завершиться справжнім повстанням. Ясно, що ми не стоятимемо осторонь, ти сама розумієш! Згодом розповім докладніше. Дивись тільки, щоб з вами було все гаразд. Між іншим, май на увазі, що невільники на нашому боці. Негайно відповідай. Твій Артем».

Закінчивши писати, він акуратно почав складати аркушики. Дмитро Борисович запитливо дивився на юнака.

— У який спосіб ви збираєтеся надіслати цього листа, Артеме? І як думаєте одержати відповідь? Роніс уже поїхав… та навряд чи й він міг би зробити це. Хіба ви забули про варту, яку приставив Дорбатай до Ліди й Івана Семеновича?

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

— А я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша, надійніший. Він пробереться крізь усі перепони, і ніхто йому не перешкодить, ручуся! І він же принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не згадав про нього. Це ж так просто!

— Не розумію вас, юначе.

— А от, дивіться. Діано, сюди, до мене! Сюди, моя люба, моя чудесна собако!

Дмитро Борисович і Варкан зацікавлено дивилися, як Артем обмацав нашийник Діани і засунув складені аркушики паперу у вузеньку щілину між ремінцями.

— Їй-бо, — здивувався археолог, — це чудово!

Артем легенько підштовхнув собаку:

— Біжи, Діано, біжи! До Ліди! Розумієш, до Ліди! Шукай Ліду!

Собака радісно завертіла обрубком хвоста. Вона коротко й весело гавкнула, ніби давала знати, що зрозуміла наказ. Але Артем усе ще наказував:

— До Ліди, Діано! Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко! Ой, молодчинко!

Діана ще раз гавкнула, вже з помітним задоволенням, немов кажучи, що їй все ясно. І через кілька секунд зникла за деревами, хутко простуючи в степ, в напрямі до стійбища. Артем повернувся до товаришів. Обличчя його сяяло.

— Це ж дуже просто, — повторив він. — Ми й раніше так листувалися з Лідою. Ще біля Гострого бугра. Вона була на одній ділянці, пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, а я на іншій. Ну, робимо своє діло. А коли схотілося розважитись, я й вигадав. Був не певен, але спробував. Поклав якось Діані в нашийник записку й послав її до Ліди. Ану, думаю, чи побіжить Діана до Ліди? І чи догадається Ліда пошукати щось у нашийнику?.. Уявіть собі, все вийшло як слід! Через деякий час до мене прибігає назад Діана. Бачу — в нашийнику папірець. Отак почалося листування. Діана звикла до цього. Я, правда, трохи сумніваюся, може, забула. Але нібито ні. А скіфи нашу собаку, нашу поскіночку, не займатимуть, адже вони бояться її. Отож зв’язок, гадаю, забезпечено. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів: справді, дуже просто і певно!

А Артем тим часом уже перейшов до інших справ.

— Тепер слід подумати про наш багаж. Варкане, мені потрібні наші сумки. Е, я й забув, що ти мене не розумієш! От шкода! І коли ми вже з тобою зможемо розмовляти без перекладача?.. Але нічого не вдієш. Дмитре Борисовичу, перекладіть, будь ласка. Треба доставити сюди за всяку ціну наші похідні сумки, що лишилися в стійбищі. Нам вони ще стануть у великій пригоді.

Вислухавши археолога, Варкан кивнув головою.

— Ото й гаразд. Ми ще покажемо Дорбатаю і його віщунам!

Настрій в Артема явно покращав!..

Що ж сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, які лишилися в руках віщунів?

Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести полонених чужинців у свою кибитку. Оточені озброєними віщунами, освітлені мерехтливим полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила одразу ж таки за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалося вигуками віщунів. Дорбатай також мовчав, але його люте обличчя, на якому зловісно грали відблиски червоного полум’я факелів, не обіцяло нічого доброго,

Дорбатай заговорив тільки в своїй кибитці. Але при цьому навіть не дивився в бік полонених, що сиділи в кутку і насторожено стежили за кожним рухом старого віщуна, намагаючись угадати свою долю. А чекати можна було чого завгодно…

Дорбатай звернувся до Гартака, який не відставав од нього ні на крок. У поведінці старого не лишалося й тіні урочистої пошани до нового «славетного і мудрого вождя», яку він так старанно удавав на майданчику, серед скіфів. Адже в наметі не було ніяких свідків, крім зв’язаних чужинців. Ну, а перед ними старому віщунові не було рації грати роль!

Тепер Дорбатай владно наказував Гартакові, а той лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось боязко заперечити. Втім, щойно він почав говорити, несміливо й тихо,