Читати книгу - "Шлях меча"

сприймаємо ці звичаї трохи інакше: вважаємо, що це ми привчили Придатків… а вони вважають навпаки. І, напевно, всі ми по-своєму маємо рацію!..»

– А скільки цікавущих пісень присвячено мечу! – збуджено продовжувала Матінка Ци. – І як же образливо, що багато з них – особливо творінь великого аль-Мутанаббі – замело піском часу. Ось, наприклад…

Вона прикрила очі, насунувши на них зморшкуваті черепашачі повіки, й почала читати – урозспів і водночас жорстко:

Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі: Утіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль. Яскравий, немов у буяння вогню влилися різкі струмки, І як талісманів предвічна різьба, прожилки в нього тонкі. Якщо ж розпізнати колір його запрагнеш усе-таки — Порсне у вічі, немов на сміх, лише перелив дзвінкий. Який він граційний – довгий, тонкий, він – гордість моїх очей. Веселкою світиться він, блищить і міниться, мов тече. В воді гартувались його краї й стали алмазно тверді, Стійкою була середина меча – не потурала воді. Стерся вже ремінь його старий — більше не одягти, Та древній клинок зумів і в боях молодість зберегти. Він хвацько рубає — не заплямить його гартовану сталь, Не заплямити й честі того, хто з ним до борні повстав. Мій лютий блиску, коли ти блищиш, усе це – мої діла, Мій радісний дзвоне, коли ти дзвениш, усе це – моя хвала. Живий, я живі…

– …а далі?! – нетерпляче запитав Кос.

– Кінцівку втрачено, – закінчила старенька, розплющуючи очі.

Печальні-печальні.

– Втрачено, кажете? – хитро усміхнувся Чен-Я. – Погано шукали, певно!

– Добре шукали! – відрізала Матінка Ци. – Куди вже краще… Друдл, щоправда, писав років зо два тому про якогось кабірського коваля, тільки до чого тут коваль?!.

– А в старих скринях дивилися? – співчутливо поцікавився Чен-Я.

Бабця, схоже, вирішила, що з неї знущаються.

– Не дивилися, виходить, – підсумував Чен-Я. – Що ж… даремно. Косе, збігай у кімнату, принеси Кобланову спадщину… та все не тягни, лише панцир!

Кос вислизнув із трапезної й незабаром повернувся з панциром. Ан-Танья став перед Матінкою Ци, вона з подивом глянула на Коса, на Чена, на панцир… і раптом зіщулилася й перегнулася вперед, удивляючись у бейт, викарбуваний на зерцалі.

– Ви, Вищий Чене, неодмінно будете правителем, – після довгого мовчання мовила вона.

– Ви впевнені?

– Так. Це воістину царський подарунок.

І прочитала упівголоса, немов пробуючи на смак кожен звук:

Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал — А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..

Ми мовчали.

– А… переписати можна? – запитала Матінка Ци з невластивою для неї боязкістю.

Чен-Я кивнув.

Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.

Ан-Танья, як завжди, був готовий до будь-якого повороту долі.

Матінка Ци переписала відсутні рядки – писала вона з пам’яті, не дивлячись на панцир, так що Чен-Я не дуже й зрозумів, навіщо їй знадобилося саме зараз скрипіти каламом, та ще й запитувати дозволу. Потім вона попросила Чена повторити наш сон – і теж усе старанно записала. Тепер, схоже, вона готова була продати нам могилу власного діда – так іноді казали в Кабірі в подібних випадках, і цей образ сплив із глибин Ченові свідомості мимоволі – тож Чен-Я зважився.

– До речі, про мечі, – недбало почав Чен-Я. – У вас там у сувої, Матінко Ци, була цікава приписка на полях. Щодо правителя Ю Шикуаня і його меча Цзюваньдао…

Калам баби заскрипів якось не так, і я з жалем зрозумів, що могилі діда призначено залишитися непроданою.

– Приємно, коли молоді панове цікавляться минулим, – запричитала Матінка Ци у своїй звичній манері, – і не те щоб зовсім