Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Ти зрозумів, що готовий заради неї на все?– Як би роздумуючи про своє, говорив Дітар. – Що підеш у вогонь і в воду, стрибнеш вище за голову, згризеш власний лікоть, аби вона тільки подивилася на тебе трохи тепліше.

– Зараз я жалкую лише за тим, що в мене немає можливості просто так сісти з нею і говорити. Говорити про що завгодно, нескінченно. Говорити, а потім слухати її ніжний голос. Смішити її і насолоджуватися її чарівною посмішкою. Цікаво, чи зможу я жити без думок про неї? Хоч би день, щоб жодного разу не подумати, не згадати? Щоб її ім'я не зронити своїми губами, щоб її образ не сплив у моїй пам'яті. Її очі, теплі руки, прекрасне обличчя і ніжні губи. Вона потрібна мені!

Останні слова чернець сказав так голосно, що Дітар застережно підняв руку. Йому здалося, що дівчина їх почула.

– Чому ти вважаєш, що вона та, кого ти шукав, Агіас? – Трохи повернув голову до свого друга, Дітар запитав.

– Я шукав її, а знайшов себе. Себе сьогоднішнього. Поряд із нею, в мене виявляються здібності, які я ніколи не помічав за собою.

– Цікаво. – Награно вимовив Дітар. – А мені здавалося, що ти себе знаєш.

– Я теж так думав, але поряд із нею… – Почав було говорити Агіас, але Дітар його призупинив.

– Гаразд. Нехай ці твої якості залишаться при тобі. Ти краще скажи, навіщо збрехав їй?

– Збрехав? – Здивувався Агіас. – Про що?

– Про іншу жінку. – Спокійно нагадав він своєму другу. Агіас злегка почервонів, відчувшчи провину.

– Це все через Серафіма. – Почав виправдовуватися чернець. – В мене немає нікого, а в неї є він – син Авраала. Я просто не можу це прийняти.

– Нас завжди вчили говорити і робити те, що ми самі вважаємо за потрібне.

– Я можу вбити його, або зробити абсолютно нікчемним. А що Братство зробить зі мною потім, від цього легше не стане нікому.

– Можеш або не можеш, зробиш або ні – вирішувати тільки тобі.

– В мене вже є заповітне бажання – закрити його мертві очі, поки не виконаю не помру.

– Батько вбивці забуває, а батько вбитого ніколи.

– Мені, тільки мені з цим жити.

Дітар знову зробив знак Агіасу говорити тихіше. Втомившись боротися з думками, Агіас зробив кілька швидких кроків і майже порівнявся з дівчиною. Та відразу зрозуміла, що є розмова. Вони трохи відстали, Дітар же пішов на чолі загону.

Надіша взяла Агіаса під руку. Немов судома прокотилася по тілу ченця від цього дотику. Тоді він почав першим:

– Схоже, що я потребую тебе більше, ніж ти мене.

– Слова стають зайвими, коли говорять про те, чим наповнене серце. Не треба слів, щоб сказати правду. Я бачила, як ти мене вчора захищав.

– Якщо треба я стану другом, найкращим і найвірнішим. Мені б лише знати, що тобі це треба, я завжди буду поруч – повір мені!

– Адже це не буде простою дружбою? Ти мені пропонуєш свою любов. Я ж бачу.

Агіас заговорив швидко, ніби боячись забути слова.

– Я знаю, що хочу бути з тобою. Я хочу жити з тобою, точніше не хочу жити без тебе.

– Я не вірю в те, що ми зможемо бути разом.

– Ти будеш щаслива з ним? З Серафімом? Вірніше, просто без мене. Ти не будеш зі мною, але ти мною будеш пишатися. Я готовий на все заради тебе. Забратися на найвищу гору, щоб дістати для тебе зірку з неба, або спуститься в саму глибину океану, заради найдорожчих перлів. Навіть, якщо знадобитися пробиратися до тебе крізь жахливих демонів, я не здригнуся і вб'ю кожного з них. Я спущуся в Підземний Світ, знайду там найнебезпечніше чудовисько, і його битиму, битиму, битиму! – Кажучи це, Агіас взяв в руки уявний меч і завдав їм удару по повітрю.

– Ти або роби, або не роби, а обіцяти не потрібно.

Агіас хотів ще щось сказати, але вони побачили, що Мріадр зупинив тигра, і назустріч вийшли Есін з Дітаром. Вигляд у них був стурбований.

Одного разу, під час Великої Війни, армія Ханоя врятувала плем'я темнолицих людей і відвела від небезпеки в Підземне Царство, де вони залишалися багато років. Люди племені, навіть живучи в підземеллі, не втратили смуглявість шкіри і свої звички бурхливо веселитися у свята, або сумувати в горі.

Плем'я множилося числом: жінки були плідними, а чоловіки сильними і спритними. Здавалося, їм було добре в Підземному Царстві.

Проте, через одну жінку, ім'я якій Ануш, їх вигнали зі світу, що став їм майже рідним. Зараз вони розсіялися по всій Азії: діти займаються випрошуванням і дрібним крадійством, жінки – ворожінням і також не гребують зазіхнути на чуже, і лише деякі чоловіки є гарними ремісниками і торговцями кіньми. А найталановитіші, стають дресирувальниками ведмедів і заклиначами змій.

З цим народом і виріс Дітар – нині командир варти Білокам'яного, найуміліший і безстрашніший воїн Братства.

Есін говорив спокійно, але вигляд його був заклопотаним.

– Цигани значно зміцнили табір: вежі, пастки, частоколи.

Агіас подав голос:

– Вних накопичилося надто багато золота. Дівати його нікуди, а старий Міха боїться, що чутки про їхні багатства притягнуть до них зграї бандитів, як і до нас.

Від цих слів Мріадр несхвально насупився:

– Щоб не відбувалося в таборі, нам треба потрапити в середину. – Строго сказав Дітар. – Емоції нам не помічник, треба думати головою.

З всієї групи, Дітар був найрозсудливішим і завжди мислив раціонально, завжди вигадував вихід із складних ситуацій, це і допомогло ченцеві стати кращим воїном Білокам'яного селища, а незабаром і командиром варти.

– Так. – Есін також схмурнів, але з іншої причини. – Недалеко розташувався великий табір індусів. Схоже вони з Калінги і серед них є професійні воїни. Також я бачив пару десятків берсерків в ланцюгах. І головне – їх багато. Дві-три тисячі!

– Ось тобі і відгадка на багато питань, Дітар. – Агіас сумно посміхнувся. – Ці цигани ніколи не вміли тримати язика за зубами.

– Та все ж, питань стало ще більше, мій друг. Наскільки далеко готові піти солдати Калінги у пошуках своїх відповідей? Впевнений, що старий циганський Барон щось придумав, щоб зберегти і золото, і свій народ. А мені потрібно зупинити індусів. Тут, на озері біля Білокам'яного селища, або навіть у Монастирі. Скрізь, де вони будуть з’являтися, я битимуся з ними, не даючи рухатися далі.

– Підемо в селище. Там у всьому розберемося. – Запропонував Мріадр. – Якби індусам треба було золото, вони давно б вже спалили циганів дотла. Розвідники шукали