Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Отже я того ж вечора сів за стіл і почав розробляти план.

Утілити його в життя виявилося вельми просто.

Я замовив у «Тріовінгу» ключ від квартири Анни. Ах, як мені хочеться розповісти тобі про це. Після того, як ти забрався, я відімкнув двері й увійшов до її квартири. Анна вже лягла. У нас із нею і «Береттою-М-92» вийшла довга і змістовна бесіда. Я попросив її дати мені яку-небудь дрібницю, отриману від Арне Албу, — листівку, лист, візитну картку, та що завгодно. План полягав у тому, щоб покласти цю дрібницю поряд із нею, тоді б ви точно вирішили, що вбив її Арне Албу. Але в неї виявилася тільки фотографія його сім’ї, зроблена біля їх заміського будинку, яку вона взяла з фотоальбому. Я подумав, що вам буде складно розгадати цю загадку без моєї допомоги. І тут мені спало на думку. Пані «Беретта» підказала їй сказати мені, як увійти до заміського будинку Албу: що ключ захований у ліхтарі.

Застреливши її — не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), — я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було — як ти вже напевно знаєш — заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті — мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?

Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.

Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.

C#MN

34

Pluvianus aegyptius[44]

Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.

Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.

По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.

Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.

Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.

Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.

Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.

— Алло? — відповів жіночий голос.

— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?

— Звідки я знаю, що ви з поліції?

«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.

— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.

Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля

пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.

Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.

Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби