Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

У це важко повірити, але ніхто за мною не погнався.

Я все з острахом чекала, що мене наздожене невблаганна кара в особі розлюченого демона, коли шукала кухню. Потім тремтіла від страху, що мене зараз здадуть йому на поталу, коли просила у пишної рум'янощокої кухарки виділити мені трохи хоч якоїсь їжі. У відповідь отримала здивований погляд і повну миску наваристого грибного супу зі шматочками свинини, а потім ще й тарілку з гіркою гарячих пиріжків та кухоль запашного узвару.

А коли спитала в однієї з покоївок, що забігла на кухню, де можна випрати свій одяг, і та витріщилася на мене ще більш здивовано, а тоді раптово зголосилася сама віднести туди мої речі й привести їх до ладу,  замість того щоб просто відправити мене в пральню, я запідозрила, що мене не тільки не шукають, а й чудово знають, де я, і навіть віддали певні розпорядження щодо мене. І, здається, дали спокій. Можливо дуже тимчасово, але це вже хоч якийсь простір, тож я можу трішки перевести подих. А то надто вже стрімко розвиваються події. 

А може я собі вигадую, і це просто мешканці замку всі такі доброзичливі та гостинні?

Свої речі покоївці я таки віддала. Якби була менш стомлена, можливо б і наполягла на тому, що сама їх виперу. Але правда в тому, що прати я не надто добре вмію. Точніше, зовсім не вмію. Не думаю, звісно, що це дуже складна справа, але з'ясовувати це саме сьогодні я не маю ні сил, ні бажання. Дівчина запевнила, що на ранок все буде в ідеальному порядку і в належному вигляді доставлено мені, де б я не ночувала.

Ні, здається, все-таки розпорядження щодо мене дехто вже встиг віддати. Тепер мені цікаво, які саме?

Сидячи за столом в куточку на кухні й насолоджуючись гарячою їжею, я весь цей час спостерігала за тим, як готуються страви для тієї самої урочистої вечері, на яку мене намагався затягнути Аєдан, із задоволенням вдихала всі ці чудові запахи й розмірковувала, як мені бути далі. Впіймала себе на думці, що вже трохи шкодую про свій божевільний вибрик. І ще... нарівні з полегшенням, що Аєдан навіть не намагався мене повернути, відчуваю щось підозріло схоже на... дещицю легкого розчарування.

Нерозумно це. Як же нерозсудливо! Невже мені справді хотілося, щоб він мене спіймав? Ні! І ще раз ні! Але й бути в його обіймах... мені подобалося. І перспектива знову спати з ним в одному ліжку… при всім своїм бажанні, я не можу щиро сказати, що була б сильно проти цього. Мені було добре та безпечно. Якщо тільки спати. Але ж він більшого захоче. Якщо не сьогодні, то завтра...

Може, не треба було тікати? Може, краще було спробувати пояснити йому, що я не хочу йти на вечерю, не хочу, щоб мене бачили всі його піддані та ще й поруч з ним самим, зізнатися, що не дуже добре почуваюся.

Він же дбав про мене весь цей час. Може, зрозумів би й не примушував? А з іншого боку… а якщо ні? Якби став? Хіба я б могла тоді щось протиставити? Але й зараз... насправді це він дозволив мені втекти.

Боги, я так заплуталася. В собі. У людях. У демонах. І найбільше в одному конкретному. У тому, кого треба було б уникати й обходити десятою дорогою, а не виходить.

Та, можливо, тепер не доведеться навіть намагатися. Може, королю нарешті набридло зі мною няньчитися. Зрештою, у нього, напевно, і інших турбот вистачає.

І чому від цієї думки мені зовсім не радісно?

Від роздумів мене відриває поява нової особи на кухні. Знайоме обличчя. Хоч я й не одразу впізнаю того літнього чоловіка, що супроводжував дею… Ренейт, якщо мені пам'ять не зраджує.

− Делмо, все готове?

− Так, дейр Креван. Майже все, − відгукується кухарка, змішуючи щось у величезній каструлі. – Навіть улюблену страву його величності, фаршировані перепілки під журавлинним соусом, вже можна подавати.

− Його величність не буде присутній на спільній вечері, тож з перепелами зачекай. Може, йому в покої потім подаси. І будь готова зібрати окрему вечерю, як тільки накаже.

Почувши його, я навіть ложку до рота не доношу. Як? Чому? Невже через мене? Ні, не може бути. Але... він же збирався йти. Може, трапилося що?

Мабуть, не тільки мене ця звістка приголомшує. На кухні всі завмирають, ошелешено витріщаючись на літнього демона. Здивована Делма навіть про свою роботу забуває, випрямляючись.

− Як це не буде присутній? А порося? А качки із яблуками? І торт із тістечками? Я для них обох старалася. І для їх обраних, – засмучено підтискає губи поважна демониця.

− Ну от принц Адлар і оцінить твої старання разом зі своєю нареченою, − з натиском відповідає їй літній демон, дивлячись на жінку з явною пересторогою.

Делма відразу замовкає, і мені навіть здається, що трохи скошує в мій бік погляд. Глибоко вдихає, шумно видихає, наче намагається заспокоїтись.

− Гаразд. Ви маєте рацію. Тоді я для його величності окрему вечерю з його улюблених страв приготую. Чи не порадите, що ще... варто подати в його покої?

– Поки що жодних розпоряджень не було. Але думаю, твої неперевершені солодощі теж будуть не зайві. Може фруктів ще поклади, цукатів, загалом пометикуй сама, ти ж краще знаєш, що потрібно, − підморгує кухарці дейр Креван і, мазнувши по мені відстороненим поглядом, покидає кухню.

А Аєдан, виявляється, ласун? От ніколи б не подумала.

Усі підлеглі Делми, включаючи її саму, поступово відмирають і повертаються до роботи. От тільки мене тепер вже не покидає невиразне гнітюче відчуття, що хоч ніхто і не дивиться відкрито, але вся увага демонів, що знаходяться на кухні, чомусь прикута до моєї персони. І це мене зовсім не тішить. Як і те, що "обрані" були згадані у множині. Як це слід розуміти?

Поспішно доївши, я закидаю за плече свою добряче спорожнілу торбинку, збираю посуд і відношу до мийки. А потім, сердечно подякувавши пані Делмі за вечерю, тихенько забираюсь із кухні.

На ситий шлунок у мене вже й самопочуття стало краще.

Куди ж тепер? Добре було б свого підопічного знайти й провідати. Але він, швидше за все, знову спить після обстеження й лікування у цілителя. Можна і пізніше зазирнути.