Читати книгу - "Шлях Королеви, Алюшина Полина"

Демон нарешті виплутався з пастки. Міцно вставши на ноги, він полетів на дракона в рукопашну. Несподівано з хащах, які були поряд, Лія почула чиїсь кроки і сіла. Магума пролетів над її головою. Не розібравшись у всій ситуації, страж стрімголов влетів у молоді дерева неподалік, переламавши їх своєю вагою. Маль і Ронал важко зітхаючи, вибігли з рослинності на галявину.

- Ко... королева?! - Здивовано спитав Ронал, не впізнав дракона. За цей час Лія жодного разу не з’являлася в Тухінзі, а Ронал був надто зайнятий відпочинком, розвагами та поглинанням їжі, щоб самому прийти на зустріч із королевою.

- Так, я все та ж Лія Ігніс. Що трапилось? Ви так швидко бігли! – Схвильовано вимовила королева, підійшовши ближче до друзів.

- Арагола впіймали. - Випалила Маль. - Він застряг у трясовині неподалік від міста, варта знайшла його.

Лія взяла піхви, поклала в них клинок і, зосередившись, пішла до міста разом з усіма.

Араголу зв'язали ноги та руку та посадили на сходи храму. Стражники Тухінги оточили його, вони грізно гарчали і невдоволено висовували зміїні язики. Ламія теж тут була. Побачивши Лію ще здалеку, вона анітрохи не здивувалася дівчині, яка змінилася так сильно, навпаки, зазначила про себе, що та стала впевненішою і спокійнішою внутрішньо. Таким і має бути справжній дракон – хранитель світу.

 - Розступися, Її Величність іде! - Жива стіна солдатів впустила в коло Лію. Дівчина підійшла майже впритул до демона. Хвиля ненависті обняла дракона, варто було їй побачити свого ворога. Вона стиснула кулаки, стримуючи бажання особисто придушити генерала. Але ж щось його привело сюди?

- Значить, я все-таки не помилився. - Схиливши голову, ледь чутно промовив однорукий демон.

- Як ти опинився тут, Араголе?

- Ваш солодкий аромат привів мене до вас, ха-ха. - Вимовив колишній генерал, дуже здивований тим, наскільки сильно змінилася та дівчинка, яку він бачив зовсім недавно у стінах темного замку.

 - Малю, пристрели його. – Ігніс хитнула головою у бік полоненого.

 - З радістю! - Ельфійка довго чекала на щасливий момент випустити хоча б одну стрілу. І тепер, коли її рана майже зажила, вона охоче дістала лук і вже готова була застрелити бранця, як…

- Стій! Стій! Постривай, не вбивай мене! Я прийшов розповісти тобі дещо! - Арагол засмикався, намагаючись підвестися, але чіпкі руки стражників добре утримували його на сходах.

- І що ж ти хочеш мені розповісти, демон? З твоїх вуст буде вічно литися лише брехня і нічого більше! – Лія махнула рукою Маль.

Тут Арагол швидко заторохтів:

- Я маю розповісти тобі правду, яку стільки років приховував Скаїр. Я втік з його палацу, бо більше не можу терпіти нарікання совісті, яка гризе мою душу. Прошу Вас, королева, дозвольте мені сказати! - Промовивши таку тираду, Арагол став зовсім іншим, його раніше брудно-червона аура почала світлішати, вона почала мінятись на зелено-блакитну, яка говорила про доброту, чесність і дружелюбність демона. Лія бачила його ауру завдяки придбанню нової сили та правому смарагдовому оку, яке бачило правду. У голові Лії сплив старий спогад. Розмова з Араголом після смерті Ріель промайнула перед очима королеви. В цей час колишній генерал уважно спостерігав за мімікою королеви. Демон сподівався, що вона подасть йому якийсь знак, який скаже про те, що вона пам'ятає їх розмову. Дракон за пару секунд прийшла до тями, її грізний вид на мить змінився усмішкою і демон зрозумів, що у нього є шанс.

 - Добре, я вислухаю тебе, Арагол. Але якщо ти спробуєш схитрувати і обдурити мене, я відразу вживу заходів. - Діставши з піхов Лусем, сказала дівчина і встромила лезо біля самих ніг генерала. «Мої друзі поки не готові дізнатися, що ми з тобою пов'язані, тому, будь ласкавий, підіграй мені. Я гарантую, що тебе не чіпатимуть.» – передала Лія думки генералові.

- «Як накажете ...» - Схиливши голову відповів демон. Арагол несподівано вишкірив ікла, піднявши грізні очі на дракона.

 - Не для того я сюди примчав, щоб наражати себе на небезпеку. Я далеко не дурень і розумію, що тільки правда зможе мене врятувати. Колись давно, багато століть тому, я та Скаїр жили в містечку демонів. Ми були близькими друзями і завжди були поряд один з одним. Скаїр був добрим і допомагав нужденним. Але одного разу вночі до міста увірвалися бандити та перебили всіх. Бандитами були вихідці з різних рас - ельфи, кентаври, люди та інші магічні створіння. Підпалюючи наші будинки та вбиваючи наших рідних та близьких, вони вигукували прокляття в наш бік, злісно сміючись над безпорадністю мешканців. Тієї ночі Скаїр втратив свою сім'ю і почав ненавидіти інші народи, піднімаючи повстання серед демонів проти магічних істот під приводом нерівності по відношенню до демонів. Спершу ніхто його не слухав і не звертав уваги, але згодом почали з'являтися ті, хто йому вірив. Його солодкі розмови про рівновагу та мир між расами сп'яняли розум демонів. Таким же п'яним виявився і я. Коли під крилом Скаїра зібралося кілька сотень демонів, він почав діяти.

Спочатку він наказував нам вбивати лише тих, хто перешкоджав нашому просуванню до столиці. Він не чіпав мирних жителів, як і замислювалося в його плані. Але згодом накази ставали все безжальнішими і безжальнішими, поки в кінцевому результаті, ми почали рубати всіх підряд. За допомогою нас він нападав на міста і вбивав усіх, не шкодуючи ні дітей, ні старих із жінками. Його військо все зростало і зростало, доки не зрівнялося силами з армією королеви Нітрил. Якось, під час набігу на одне з міст, мені під ноги впала дитина. Я вже збирався вбити її, як наші погляди зустрілися. У цих очах я побачив страх і жах, які одного разу бачив у очах Скаїра. Я викинув меч, бо зусвідомив, що ми насправді намагались досягти зовсім іншого. Після битви я увірвався у намет Скаїра, щоб нагадати йому про справжню мету, але був повалений: