Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Я розглядаю жінку. В її обличчі вгадуються риси обличчя Єви. Вона безперечно її мати. 

Не можу повірити, що вона поховала власну матір ще за життя. Вона взагалі хоч раз відвідувала її за весь цей час? Чи підтримувала фінансово? 

- Проходьте, я зараз винесу молочка вам і сметанки, - вона відчиняє хвіртку, пропускаючи мене у двір. - Василівна казала, що ви в банку працюєте і ще не одружені.

Киваю. Слова вимовити не можу. 

Мої батьки пішли з життя занадто рано. Я не встиг нічого для них зробити. А Єва... 

- Не дарма Василівна говорила, що онук у неї справжній красень. Зачекайте, я зараз. 

Залишає мене посеред двору, а сама в будинок заходить. Я ховаю руки в кишені, озираюся на всі боки. Що, чорт забирай, відбувається? 

Чому Єва брехала мені? Я взагалі хоч трохи знав жінку, з якою вісім років провів? 

- Ось, - простягає мені пакет із молочними продуктами. 

- Скільки я винен? - запитую і тягнуся до кишені. 

Дістаю з гаманця кілька великих купюр, відмовляючись від здачі, і забираю пакет, хоча я не Павло. Не знаю, як розмову завести, як дізнатися, чи справді вона мати Єви. Хоча за документами і так все ясно, але мені від неї почути хочеться. 

- Самі живете? До міста далеко, напевно, не просто? 

- Звикла вже. Донька в мене в столиці. У великій компанії працює. Зайнята дуже, приїжджає зовсім рідко, а мені з пересадками в такому віці вже складно до неї їхати. Ось на зиму мені дві машини дров замовила. Привезли, вивантажили все, склали, - рукою на прибудову поруч із будинком вказує і зітхає.

- А мені онуків уже хочеться, а вона вся в роботі, каже, які стосунки? Єва завжди кращого життя хотіла, щоб сюди не довелося повертатися, тому й працює так багато. Я їй дати-то нічого не змогла, - похитала вона головою. - Ось, може, заміж вийде, дитинку народить і тоді мене до себе забере, щоб я їй допомагала з дитиною. А поки я тут одна. 

- Ясно, я піду тоді?..

У грудях усе стискається. Коли їхав сюди ще сподівався, що це якась помилка. Але тепер усе стає гранично ясно. Фальш на кожному кроці. Навіть матері наплела про неіснуючу роботу. А за фактом зайнята вона цілими днями лише тим, що витрачає мої гроші. 

- Ой, звісно-звісно, ви ж поспішаєте, напевно. А я тут своїми розповідями. Гарного вам дня! 

- Дякую. 

До машини мчу так, немов за мною хтось женеться. Замість обігрівача вмикаю кондиціонер. Душно до неможливості і в грудях щось тисне. 

Заспокоїтися ніяк не виходить.

У мене в голові не вкладається, як можна стільки років брехати про себе, приховувати своє минуле, сім'ю, життя. Єва говорила, що її батьки померли, що вона сирота. Я навіть відчував до неї жалість. Вірив, що вона втратила свою сім'ю, як і я. А виявляється, її мати жива, живе в цій руїні, мріючи про онуків і сподіваючись, що дочка коли-небудь забере її до себе.

Я стискаю кермо так сильно, що біліють кісточки пальців. 

Перед очима проносяться моменти, коли Єва розповідала про викидень, коли плакала, звинувачувала мене, говорила, як важко їй було. 

Вона прикидалася, що лікується від безпліддя... 

Я був поруч і вірив. Довіряв. А тепер? Тепер я навіть не знаю, що за жінка була поруч зі мною всі ці роки.

Відчуваю, як злість знову починає закипати всередині. 

- Бляха... - видихаю і запускаю двигун.

Потрібно їхати звідси, і чим швидше - тим краще.