Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Притулившись до холодного каменю, Віка намагалася заспокоїти серце, що гулко билося в грудях, ніби готове було вирватися назовні.

— Великий генерал так легко потрапив у звичайну пастку! — почувся глузливий голос того самого світлого ельфа, що раніше водив її сюди.

У відповідь — тиша. Вікторія обережно визирнула з-за колони. Бранець сидів так само нерухомо, зосереджено, наче й не чув зухвальця.

— Через дівчисько! — продовжував насміхатися світлий. — І не якусь ельфійку, а звичайну людину! Невже Темний Володар настільки втратив розум? Що ти в ній побачив?

Ельф ходив по колу навколо клітки, граючись словами, як кинджалами. Але бранець мовчав.

Віка слабо розуміла, про що йдеться, але серцем відчувала — ці слова важливі.

— Можеш не відповідати, — зареготав світлий, зупинившись. — Я сам скуштую твою подружку.

Ланцюги дзвякнули, коли бранець рвонувся в бік кривдника. Клітка здригнулася так сильно, що стіни підземелля відгукнулися лунким гулом. Світлий ельф відсахнувся й, утративши рівновагу, з гуркотом гепнувся на холодну підлогу.

— Ти! — прошипів, підводячись. — Ти зогниєш тут! А дівчину я завтра зроблю своєю. Пограюся й викину.

Ці слова він кинув, уже тікаючи, бо синє сяйво клітки почало пульсувати, немов ось-ось вибухне. Видовище його налякало — світлий зник стрілою за дверима.

Бранець ще якийсь час дивився в напрямку виходу, мовби відчував на собі його присутність. Потім повільно опустився на місце, знову прийнявши спокійну позу.

Віка, затамувавши подих, нарешті змогла поворухнутися. Вийшла з-за колони і наблизилася до клітки.

Чоловік почув її. Його голова знову повернулася до неї. Погляд — той самий, що буквально паралізував її попереднього разу. Вона завмерла — як мишка перед удавом.

— Хто ви? Чому вас закували в кайдани? — прошепотіла вона.

— Ти мене не впізнаєш? — відповів тихо, глухо. У голосі було стільки болю, що Віку ніби обдало жаром.

— Ні, не знаю, — чесно відповіла вона.

Підійшла ще ближче, відчуваючи дивну впевненість — він не заподіє їй шкоди.

— Ви ж ельф? Але не такий, як решта. Ви не схожі на світлих… — вона шукала хоч якісь пояснення. — Розкажіть мені, що я маю пам’ятати!

Рука вже потяглася до прутів, та Темний зупинив її:

— Не чіпай. Клітка висмоктує магію.

— У мене немає магії! — посміхнулася вона просто й щиро.

Щось у ньому розбурхувало довіру. Її тягло поділитися всім.

— Розумієте, я не звідси. Я з іншого світу… — почала вона, та раптом на сходах пролунали кроки.

— Ховайся! Швидко! — прошепотів ельф із металом у голосі.

Віка кинулася шукати укриття. До колони — не встигне. У паніці, чисто інстинктивно, вона обернулася кішкою.

Щойно Віка прийняла котячу подобу, пам’ять повернулася до неї, мов буря. Чари, якими її огорнули світлі ельфи, діяли лише на людину. А про те, що Вікторія — перевертень, ніхто з них не здогадувався. І саме це врятувало її.

«Ото вже паскуди! — вибухнула в думках дівчина, згадуючи своїх «турботливих» рятівників. — Гидка, підступна магія!»

Їй кортіло струснутися, ніби скидаючи з себе облуду, у яку була занурена всі ці дні. Хотілося вискочити з тіні і роздерти пазурами лицемірні пики, видряпати очі, які з удаваним співчуттям її жаліли. Але здоровий глузд підказував, що сили явно нерівні, і тому Віка-кішечка поспішила заховатися за колону.

У той же момент до камери ввійшли двоє. І не будь-хто — сам світлий король Фераус Третій у супроводі… Жеолі.

Віка, визираючи з-за кам’яного стовпа, мимоволі роззявила пащу. Темний, щойно побачив їх, випромінив таку крижану хвилю, що у підземеллі враз похолоднішало. На стінах почали проступати візерунки інею, у повітрі запахло снігом, морозом, лютим гнівом. У Віки шерсть стала дибки.

«Мінус тридцять не менше, — пробігло в голові з жахом. — Оце він розлютився! Дід Мороз із його бурульками нервово курить у кутку!»

Світлий монарх скулився і мало не ховався за спиною ельфійки — ледь стримувався, щоб не чкурнути.

— Таке жалюгідне видовище! — озвався він, намагаючись зберегти гідність. — І це той самий Темний Повелитель, що поодинці громив армії?

Знущання прозвучали натягнуто, як у того, хто сам боїться власних слів.

— Ваша Величносте, дозвольте мені поговорити з ним наодинці, — несподівано озвалася Жеолі своїм медовим голосом.

Фераус, якого ніби лише цього й чекали, зі зраділим полегшенням кивнув:

— Авжеж, люба пані. Прощання зі своїм колишнім… це святе.

Король помахав рукою, дозволяючи їй пройти до клітки, а сам хутко зник за дверима.

Жеолі підійшла ближче, не звертаючи уваги на тонке інеєве мереживо, що вкривало підлогу.

— Навіть не спитаєш, чому я це зробила? — промовила вона з докором.

Темний мовчав. Жодного руху, жодного натяку на емоцію. Але холод у камері ставав ще пронизливішим.

— Ти проміняв мене на... дівчисько! — її голос затремтів, але не від страху, а від ненависті. — Людське дівчисько!

Віка, що весь цей час мовчки спостерігала, ледь не пирснула: «Оце номер! А хто ж це лишався біля вогнища в обіймах? Чи я щось пропустила?»

— Усі жінки світу були біля твоїх ніг! А ти обрав просту смертну! — Жеолі з кожним словом ставала дедалі божевільнішою.

Віка визирнула ще трохи, щоб краще роздивитися суперницю — з очей тієї, здавалося, сипалися іскри.

— Я стільки років була поруч! У походах, у битвах, при дворі! Я пошила собі весільну сукню… Чекаючи, що колись ти… що ти зробиш мене своєю дружиною! А ти… ти просто покинув мене!

Голос ельфійки зірвався на істеричний шепіт. Віка ж завмерла. Навіть як кішка, вона не могла не відчути біль і образу, що проступали в кожному слові.

Темний усе ще мовчав. Його погляд горів спокоєм, під яким крилася крижана буря. Він був в’язнем — але не переможеним. Його мовчання знищувало гірше, ніж найгостріші слова.