Читати книгу - "Несподівані перетворення. , Галіція Мідвест"

— Ти можеш не крутитися як дзиґа? Стій спокійно!

Василина, тримаючи у руках пляшку з сірою субстанцією схожою на густий туман, намагалася нанести речовину на шкіру Галі. Дівчина щулилася від холоду, її били дрижаки.

— Довго ще? — роздратовано спитала вона вампірку.

Василина не відповіла. Вона тихо сопіла, огортаючи Галю щільним димом.

— Якщо ти хочеш, щоб ця місія була успішною, то нам треба налагодити комунікацію, — тремтячим голосом сказала Галя.

— Налагодити комунікацію? — глузливо запитала вампірка, — тебе відправили сюди не дружні відносини налагоджувати, а виконувати накази, Либідь!

— Галя, я вже тобі казала, моє імʼя Галя, — тихо, але твердо відповіла дівчина. Вона несподівано відчула легке дзижчання в голові.

— Може вже варто подорослішати, Либідь? — в темних очах Василини спалахнуло холодне фіолетове полумʼя, — зрозуміти, хто ти є, а не ховатися за образом милої, доброї дівчинки, яка всіх жаліє і всім допомагає? Га?

В Галіних вухах наростав набридливий шум, в якому відчувався ритмічний звук — тук, тук, тук, тук. Звук ставав усе голоснішим, в голові паморочилося і їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість. Тишу порушив неприємний хрускіт кісток. В унісон йому зазвучало підступне сичання і голосний шелест велетенських крил.

— Г-р-р-р, г-р-р-р, — загрозливо пролунало у лісовому сховку.

— Ш-ш-ш-ш-ш— наростало зловісне шипіння.

 Хтось рвучко відкрив двері й на порозі зʼявилася висока, тонка постать повітрулі Оксани.

— Ми запізнюємося! Ви вже впоралися з нанесенням концентрату туману? — останні слова Оксана вимовила майже пошепки, шокована побаченим. Вона стрімко вибігла з хатини та миттєво знялася у повітря. Її біле довге волосся сягало землі, стелячись травою.

— Сонько Дрімко! Сонько Дрімко! — підхопив вітер розпачливий шепіт повітрулі. Здалеку залунала тужлива мелодія і стрімкий потік повітря увірвався у лісовий будиночок. Вихор щосили вдарився до долівки, перекинувшись на сопілкаря.

  Тендітний лисий чоловік з зірчастими темними очима сховав різьблену сопілку до кишені пісочних штанів. Оксана у розпачі дивилася на поснулих на підлозі створінь: дівчину-вовчицю, яка велетенськими гострими зубами намагалася досягти шиї дівчини-вампірки, що намертво вчепилася в її срібне хутро гострими чорними кігтями.

— Спробуймо розтягнути їх, — запропонував Сонько. В той час, коли Оксану це запекле протистояння між дівчатами засмучувало, Сонько, здавалося, знаходив приводи для жартів.

— Берімо її за лапи, — Дрімко схопив величезну лапу Галі, яка тільки монотонно похропувала, перебуваючи у безпробудному сні. Оксана схопила її за іншу лапу і вони поволочили масивне безвольне тіло в інший кут кімнати. Руки Василини гепнулися на підлогу, скреготнувши кігтями по дереву. Нарешті вмостивши Галю у більш зручну позу для відпочинку. Оксана та Сонько не знали, як підступитися до вампірки. Вона спала з відкритими очима, з яких ще струменіло тьмʼяне світло.

— Вона точно спить? — з острахом перепитала повітруля, вдивляючись у завмерле обличчя Василини. Сонько боровся з бажанням торкнутися гострого білого різця, що загрозливо навис над її нижньою губою.

— Так. Якби не згадав про люлі, люлі, прилетіли гулі, то вже не знав, яка колискова їх вирубить! Я візьму її під крила, а ти бери за ноги, — Сонько обережно підхопив зубату Василину, намагаючись не наступити на її попелясті крила.

Доправивши вампірку в кут навпроти Галі, Оксана виткала з повітря дві ковдри-невидимки та дбайливо загорнула в них сплячих істот.

— Що тепер? — розгублено спитала вона Сонька.

— Впораємося самі, — впевнено сказав він.

— А якщо вони прокинуться? — засумнівалася Оксана.

— То перегризуть одна одній горлянки, — байдуже відповів Сонько, — тільки морока з ними.

— Василина могла б бути поступливішою, — буркнула повітруля.

— Можливо, але вміння висловлювати свої почуття словами вона досі не опанувала, — задумливо відповів сопілкар, — та і як вона має повідомити Либідь, що та навряд чи повернеться на Землю Предків найближчим часом?

Вухо дівчини вовчиці ледь ворухнулося, але заклопотана пара цього не помітила, бо ковдра — невидимка надійно ховала від стороннього ока усе, що під неї потрапляло.