Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Та ба, не минуло й години, і ці зусилля, що загалом відповідали моїм намірам, однак аж ніяк не відповідали моєму карликовому зросту, спричинили до того, що я відчув у голові, в руках і ногах, у всіх суглобах страшенний біль.

Оскар уже ладен був облишити гру, і він легко знайшов би привід, щоб, скажімо, між двома вибухами снарядів, які майже один за одним стрясали будівлю, втекти звідти, якби доти незнане почуття відповідальности не наказало йому терпіти далі й страху гаданого батька протиставити єдино можливий дійовим засіб — гру в скат.

Отож ми грали далі, не даючи Кобиєлі померти. Йому просто було не до цього. Адже я дбав про те, щоб карти ні на мить не залежувались. А коли після вибуху на сходах лойові свічки попадали й погубили свої пломінці, саме я, не втрачаючи самовладання, зробив те, що можна було зробити насамперед: дістав у Яна з кишені сірники, заразом прихопивши звідти й сигарети з золотим мундштучком, повернув на землю світло, припалив Янові заспокійливу «Регату» й відновив у темряві вогник за вогником, щоб Кобиєла не скористався з темряви й не змотав назавжди вудочки.

Дві свічки Оскар поставив на свій новий барабан і поклав напохваті сигарети, хоч сам, однак, від них зневажливо відмовився: зате Янові він пропонував сигарету за сигаретою, одну стромив навіть до перекривленого рота Кобиєлі, і справи пішли на лад, гра знов пожвавішала, тютюн утішав і заспокоював, хоч і не заважав Янові Бронському програвати партію за партією. Цей пітнів і, як і щоразу, коли чимось захоплювався, облизував кінчиком язика горішню губу. Ян так розпалився, що, забувши про все на світі, почав називати мене то Альфредом, то Мацератом, а в Кобиєлі побачив як партнера бідолашну мою матусю. І коли в коридорі хтось крикнув: «Конрада вбило!», він докірливо подивився на мене й промовив:

— Прошу тебе, Альфреде, вимкни радіо! А то вже самого себе не чути.

І вже геть розлютився бідолашний Ян, коли рвучко розчахнулися двері, й до сховища листів унесли вже готовенького Конрада.

— Причиніть двері, тягне! — обурився Ян.

Тягло й справді. Стривожено заблимали свічки, і вгамувалися вони аж тоді, коли Конрада забгали в куток, і чоловіки, що принесли його, причинили за собою двері. Ми троє мали вигляд далебі примарний. Знизу нас осявало світло від свічок, і в ньому ми здавалися всевладними чарівниками. І коли потім Кобиєла вирішив зіграти чирвою без двох валетів і сказав: «Двадцять сім», а тоді: «Тридцять» — навіть не сказав, а пробелькотів, до того ж очі в нього раз у раз закочувалися під лоба, а в правому плечі сиділо щось таке, що поривалося вихопитись назовні, здригалося, безглуздо там вовтузилось, а тоді нарешті вгамувалося, зате вже й не стримувало Кобиєлу, і він упав ницьма, через що білизняний кіш із листами й мертвяком без підтяжок — той самий кіш, до якого було прив'язано коменданта, покотився на коліщатах, коли потім Ян рвучко, одним-однісіньким рухом перехопив і Кобиєлу, й білизняного коша, коли Кобиєла, якому й цього разу не дали піти, нарешті прохрипів: «Чирва без прикупу!», а Ян тільки прошипів: «Контра!», а Кобиєла спромігся видавити з себе: «Ре», Оскар збагнув: оборона Польської пошти вдалася, ті, хто саме наступає, щойно розпочату війну вже програли — навіть якщо до її завершення їм іще пощастить захопити Аляску й Тибет, Острови Пасхи і Єрусалим.

Одне лиш було кепсько: те, що Янові так і не пощастило завершити свого великого, безпрограшного гранта з чотирма валетами, оголошеними тридцятьма очками й без взяток.

Почав він із жиру — у нього була його ціла купа, — називав мене тепер уже Аґнес, а Кобиєлу приймав за свого суперника Мацерата, облудно виклав бубнового валета (я, до речі, волів удавати для нього краще вже мою бідолашну матусю, ніж Мацерата), потім — чирвового валета (бути Мацератом я не хотів нізащо) й терпляче чекав, поки той Мацерат, а насправді каліка й комендант на ім'я Кобиєла, скине карти; на це пішло чимало часу, але потім Ян ляснув по підлозі червовим тузом і не міг, та й не хотів збагнути, зрештою, він так і не втямив цього по-справжньому ніколи, бо завжди був усього-на-всього синьооким, пахнув одеколоном, не мав клепки в голові, а тому й не зрозумів, чого це раптом Кобиєла випустив усі карти, поставив білизняного коша з листами й покійником у ньому на ребро, поки спершу той покійник, а вслід за ним пака листів і нарешті й увесь на совість сплетений кіш перекинувся, присипавши нас цілою купою кореспонденції, так ніби ми — адресати, так ніби тепер настала й наша черга полишити карти й заходитися читати ті послання чи колекціонувати поштові марки. Але Ян читати не хотів, він не хотів колекціонувати марки, він наколекціонувався їх ще в дитинстві, він хотів грати, хотів дограти свій грант; Ян хотів виграти, перемогти. Тож він підвів Кобиєлу, поставив коша на коліщата, але покійника лишив лежати й листів збирати теж не став, одне слово, коша як слід не завантажив, а проте був непомалу вражений, бо Кобиєла, прив'язаний до вже легенького коша на коліщатах, тепер не міг усидіти на місці й щораз нижче хилився наперед, поки Ян гримнув на нього:

— Альфреде! Прошу тебе, Альфреде, не псуй гру! Ти чуєш? Ще одну партію, й підемо додому. Чуєш, Альфреде!

Оскар, пересилюючи дедалі глибший біль у голові, в руках, ногах і всіх суглобах, звівся на ноги, поклав на плечі Янові свої невеличкі, але витривалі руки барабанщика й змусив себе негучно, однак настійливо промовити:

— Та облиш його, тату. Він помер і вже не гратиме. Якщо хочеш, пограємо в шістдесят шість.

Ян Бронський, якого я оце назвав татом, відпустив комендантову тлінну плоть, втупився в мене своєю синизною, потім та синизна розпливлася, й він заплакав:

— Ні, ні, ні, ні, ні!

Я почав його гладити, але Ян і далі щось заперечував. Тоді я багатозначно поцілував його, однак він тільки й думав, що про свій недограний ґранд.

— Я б його виграв, Аґнес! Я б запевне пішов додому з грандом!

Так