Читати книгу - "Мальви. Орда"

Цар дав доручення Меншикову підписати з європейськими державами контракт на купівлю менших за нормальний зріст істот — людей, звірів, птахів. З усіх же кінців московської імперії спроваджував своїх недорослих співвітчизників за безцінь, причому за щонайменших і щонайпотворніших платив подвійно, — і невдовзі в молодому Петербурзі в залі палацу Меншикова, обставленому малими меблями, за низенькими столиками, заставленими мініатюрним посудом, з приданим, що складалося з карликових коней, котів, курей, собак, у присутності двометрового царя, трохи нижчого за Меншикова, статечних міністрів, розкішно одягнутих дам і фрейлін відбулося весілля нобілітованих у дворяни колись нещасних, духовно ущерблених істот, що досі губилися в людському морі й були погорджувані або ж надміру обдаровані жалістю. Отож весілля голландських ліліпутів стало першою датою в історії карлицької колонії: після смерті основоположника колонії великого магістра Тома дата ця відзначалася як велике свято й обростала часом священними для малих людей легендами.

Світ карликів був ніби потойбічним і від творців колонії позірно незалежним — зі своїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, що нічого не мала спільного з Христовим вченням.

Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і, перейнявши у власть імущих й самого царя жорстокість, знань же не перейнявши — побоювався його величність віддавати їх малим людям без душ, — витворили своє власне вчення, з якого виросла, як і у великих людей, політична практика, а що була вона супротивна одвічним людським звичаям й загрозлива для світу — розпорядився Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людей залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардійців поставити.

Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів безупину доставляли до Петербурга замовлений товар, колонія розросталася, паркан разом з вартовими гвардійцями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і сіятельний князь виводив їх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург, давав їм караючу владу і посилав у місця, де було неспокійно, а найбільше до непокірної Малоросії; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, що забирали запідозрених у змові проти царя людей; служили вони також «язиками», які гаслом «слово і діло» виявляли на вулицях державних злочинців.

Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.

…Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.

Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, що стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху; він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе–таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здушеного страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців, що вирізували в Батурині людей.

Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, що розмовляли пошепки, і відчув той же їхній ляк, що позбавляв голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.

Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:

— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавлівського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.

Князь повернувся й подався зі слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.

Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, полегшувалося життя в посполитих, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п’ятами пришпорив під ребра.

Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору в паркані, біля якого стояли меншиковські гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.

Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, що несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:

— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого за всіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!

Єрмолай наприндився і загорлав, простягнувши вперед руку:

— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!

— Ур–р–ра! Ми готові до цього великого чину!

— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросові на душу населення, а тоді ми всі підіймемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлові! Скільки нас є сьогодні?

— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.

— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмося!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю до краю: вже немає там сепаратистів, усі хочуть возз’єднання з нами, усі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його