Читати книгу - "Мартін Іден"

їхнє потомство, а кволі та їхні нащадки приречені на загибель. Внаслідок цього кожне покоління стає сильнішим за попереднє. В цьому суть розвитку. А ви, раби, — я згоден, що рабом бути погано, — ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані не загибатимуть, де кожен невдаха матиме доволі їсти, де всі зможуть мати нащадків — як дужі, так і кволі. Що ж тоді буде? Сила й життєздатність майбутніх поколінь не зростатимуть. Навпаки, навіть зменшуватимуться. Ось Немезіда вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів, рабами й для рабів урядоване — воно неминуче послабне і розпадеться так само, як послабне й розпадеться життя істот, що становлять те суспільство. Не забувайте, що я опираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не здатна існувати…

— А Сполучені Штати? — гукнув хтось із зали.

— Сполучені Штати? — відказав Мартін. — Тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі панами. Панів, що правили силою меча, не лишилося. Але ж ви не могли жити зовсім без панів, і от з'явилася нова порода — не великі, мужні й шляхетні люди, а хитрі й павукуваті крамарі та лихварі. Ці знов поневолили вас, і не одверто, як сміливці зробили б своєю твердою рукою, а нишком, підступними махінаціями, викрутами, підлещуванням і брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і кинули ваших синів та дочок у ярмо, гірше за давнє рабство. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину в ярмі цієї крамарської олігархії Сполучених Штатів. Десять мільйонів вас, невільників, блукає по країні, не маючи хліба, ані притулку. Та вернімося до суті. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо з своєї природи воно суперечить законам розвитку. Не встигне таке суспільство організуватись, як уже розкладається. Легко заперечувати словами закон еволюції, але де візьмете ви новий закон розвитку, що дасть вам силу? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть його.

Мартін сів на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, вимагаючи слова. І один по одному, підбадьорювані гучними оплесками, вони завзято відбивали напад. Це було справжнє побоїсько — шалене змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, але більшість безпосередньо відповідала Мартінові. Вони вражали його новим для нього напрямком думок і відкривали якщо не нові біологічні закони, то нові можливості застосування старих. Вони занадто захоплювалися, щоб бути завжди ввічливими, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.

Випадково в залі сидів молодий репортер, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна потреба в сенсації. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько і жваво. Сам занадто туполобий, щоб стежити за дискусією, він, однак, гадав, що стоїть далеко вище від усіх цих балакучих маніяків з робітничого класу. Зате він дуже поважав тих високопоставлених сановників, що скеровують політику націй і газет. У нього був навіть свій ідеал, він мріяв стати видатним репортером, котрий уміє з нічого зробити все.

Репортер не розумів, про що йде суперечка. Та це його й не обходило. Такі слова, як «революція», дали йому предосить матеріалу. Як палеонтолог може по одній знайденій кістці відновити цілий скелет, так і цей газетяр міг відтворити цілу промову з одного слова «революція». Того самого вечора він це й зробив, і навіть непогано. А що всю бучу збив Мартін, то він і вклав свою промову йому в уста, виставивши його крайнім анархістом і перетворивши його реакційний індивідуалізм у найчервоніший і найзатятіший соціалізм. Цей репортерисько був по натурі художник і не пошкодував барв для місцевого колориту: широкими мазками він змалював довговолосих людей з дикими очима, неврастеніків і виродженців з піднятими вгору кулаками, і все це на тлі прокльонів, вереску й галасу розлюченої юрби.

Розділ XXXIX

Другого ранку, сидячи в своїй кімнатці за кавою, Мартін переглядав газету. За все своє життя він уперше побачив власне ім'я, надруковане великими літерами, та ще й на першій сторінці газети, і, на превеликий свій подив, довідався, що він найвидатніший провідник оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, яку сконструював за нього юний репортер, він спершу розсердився, а потім кинув газету й розсміявся.

— Це написав або п'яний, або якийсь зловмисник, — сказав він Брісенденові, що прийшов до нього надвечір і стомлено впав на єдиного в кімнаті стільця.

— А вам не однаково? — спитав Брісенден. — Хіба ви надаєте значення думці тієї буржуазної свиноти, що читає газети?

Мартін на хвилину задумався.

— Звісно, ні. Але це може пошкодити моїм стосункам із родиною Рут. Її батько й так твердив, що я соціаліст, а ця паскудна брехня остаточно переконає його в тому. А втім, хай собі. Я от вам зараз покажу, що сьогодні написав. Це «Запізнілий», я вже дійшов майже до половини.

Він почав уголос читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила до нього чепурненького молодика, який жваво розглядався по кімнаті, завважив гасницю й кухоньку, а тоді спинив погляд на Мартінові.

— Сідайте! — сказав Брісенден.

Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, що той скаже.

— Містере Ідене, я вчора чув вашу промову і тепер хотів би взяти у вас інтерв'ю, — почав молодик.

Брісенден щиро розсміявся.

— Ваш товариш — соціаліст? — запитав репортер, кинувши швидким оком на Брісендена і нотуючи в пам'яті колоритну блідість його обличчя.

— І він написав той репортаж, — лагідно мовив Мартін. — Оцей хлопчисько!

— Чом ви його не відлупцюєте? — спитав Брісенден. — Я б зараз дав тисячу доларів, щоб хоч на п'ять хвилин мати здорові легені.

Репортера трохи приголомшила така розмова — про нього, при ньому і так, наче його тут нема. Але ж його похвалили в редакції за блискучий опис соціалістичного мітингу і доручили взяти інтерв'ю у Мартіна Ідена, лідера організованих ворогів суспільства.

— Містере Ідене, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? — мовив він. — Надворі чекає редакційний фотограф, і він каже, що краще спочатку зняти вас, поки ще не сіло сонце. А вже потім побалакаємо.

— Узяв з собою фотографа, — замислено промовив Брісенден. — Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!

— Либонь, я вже старий для цього, — відповів Мартін. — Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й ради чого?

— Ради його бідної матері, — заперечив Брісенден.

— Над цим варто подумати, — відказав Мартін. — Але чи ж варто стільки витрачати сили? Щоб всипати ближньому, це забирає трохи сили. Та й взагалі