Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

про нього. Йому двадцять п'ять років. Дев'ять із них він провів у в'язниці. І тепер мама докладала зусиль, аби він незабаром бува знову не потрапив туди. Вона не мала особливої надії на успіх. Маргарита спробувала уявити, як мама розмовляє з Шобером. Удома мама ніколи багато не говорила про свою роботу, бо щоразу, коли вона про це розповідала, тато починав сваритися. Він вважав людей, котрими опікувалася мама, «огидними». Маму обурювало його ставлення до її «підшефних». «Один раз злочинець – навіки злочинець», – говорив тато. І: «Обставини тут ні до чого! У нашому суспільстві ніхто не мусить ставати кримінальним злочинцем!»

Маргарита розмірковувала, чи задоволена мама своїм фахом, враховуючи невеликі шанси на успіх у ресоціалізації «злочинців». Тут до сусіднього кабінету ввійшли мама та Марі-Луїза. Сидячи у кріслі, Маргарита не могла їх бачити, але почула, як Марі-Луїза спитала:

– То ти йому сказала? А мама відповіла:

– Ще вчора. Він такий злий. Ну, ясно!

Маргарита хотіла гукнути: «Привіт, мамо!» – та мама продовжувала:

– Знов у нього невдалий роман. Поступово це стає звичкою. Але з мене досить. Він же знав, що я заміжня і що в мене діти! І що мені мої діти важливіші, ніж він, – це ж йому завжди мало бути зрозуміло!

– Кляті чоловіки! Всі егоїсти! – сказала Марі-Луїза. – А як ти себе після цього почуваєш? Дуже зле?

Маргарита не дочекалася маминої відповіді. Якомога тихіше вона встала з маминого крісла, прокралася навшпиньки до дверей і вибігла, щиро сподіваючись, що мама її не помітила.

Розділ 13,

у якому Маргарита роздумує про зворотний бік скелястої брили й цілу ніч чергує на телефоні

У вівторок уранці Маргарита знову чемно сиділа у школі і п'ять годин поспіль дрімала. Дрімати їй ніхто не заважав: однокласники вже не мучили її повідомленнями про те, яку чергову гидоту розповідав про неї Флоріан. Бо Флоріан про неї вже нічого не розповідав! Маргаритине христянсько-людяне примирення у «Ваксельберґері» подіяло.

Це визнала навіть Ґабріела.

– Моє шанування, стара, – сказала вона Маргариті на великій перерві. – Ти знову мала рацію!

На першу годину Маргарита «замовила» собі до школи тата. Він повинен був іти з нею купувати бікіні та сандалі. Щоправда, порівняно з Гінцелем, який мав вишуканий смак, тато був лише другосортним консультантом у питаннях моди. Натомість він мав іншу перевагу – чекову книжку, яку залюбки витягав із кишені. Звичайно, він трохи дивувався, коли виявлялося, що чотири манюні «шматяні трикутнички», з яких складалося бікіні, коштують більше, ніж велетенська футболка, проте чеки підписував не вагаючись. А на той випадок, якби закінчилися чеки, в тата були напоготові й інші платіжні засоби, наприклад, Атегісап Ехргезз Сагсі чи Біпегз СІиЬ Сапі. І Маргариті ніколи не доводилося просити: «Тату, а купи мені ще це…»

Якби Маргарита не була дуже скромною дівчинкою, то з експедиції за бікіні та сандалями вона могла повернутися додому з десятком пакунків із модними цяцьками. За обідню перерву тато не змигнувши оком міг витратити стільки, скільки інші люди не заробляють навіть за місяць. Але Маргарита не гинула за шматами, а крім того, вона сумнівалася, чи тато і справді з чистим сумлінням міг дозволити собі такі видатки. Про гроші в родині Закмаєрів ніколи багато не говорили. Хіба, що тато заробляє «добре», а мама – «погано». І що загалом це становить кругленьку суму, тож немає потреби «скнаритись». Однак час від часу Маргарита розглядала витяги з банківських рахунків, які лежали на татовому письмовому столі, й бачила, що всі рахунки тата були в мінусі. Коли хазяйновита й ощадлива Маргарита починала розпитувати тата про фінансове становище родини, той лише сміявся, пояснюючи, що його «мінус» – це «дрібниця», бо в нього у банку величезний кредит, і кожна «пристойна» людина сьогодні має борги, і це йде на користь національній економіці з огляду на збереження місць праці. Економіка повинна процвітати, а процвітати вона може тільки тоді, коли зароблені гроші не тримати в панчосі, а радісно витрачати!

Хоча Маргарита і не дуже розумілася на «економіці», проте в неї були деякі сумніви щодо того, що національна економіка процвітатиме, якщо тато купуватиме французьке вино, італійське взуття, німецький автомобіль, швейцарські годинники, японський телевізор і голландські троянди. Вона була переконана, що тато просто не вмів поводитися з грішми, принаймні зі своїми власними. Натомість із грошима власника макаронної фабрики він поводився раціональніше. Бо інакше не піднявся 6 у «макаронній фірмі» до посади найвищого прокуриста!

Після походу по крамницях Маргарита вийшла з татової машини перед закмаєрівським будинком тільки з шістьома пакунками. Висадивши доньку, тато поїхав далі, до своєї «макаронної контори».

У торбинках лежали два купальники, дві пари сандалів, чотири футболки, одна міні-сукенка, льняні штани і трохи косметики. Задоволено вимахуючи пакунками, Маргарита зайшла в під'їзд і наштовхнулася на Конні. Він стояв біля поштових скриньок і виймав пошту.

– Пані сусідка з обновками? – Конні вказав на торби. Маргарита кивнула. Конні проінспектував написи на пакетах.

– О, пані сусідка вбирається у пристойних магазинах, – зазначив він.

Маргарита не зрозуміла, чи це було сказано з докором, тому про всяк випадок пояснила:

– Я була з татом, а він любить такі крамниці.

– Чемний тато, – сказав Конні, а тоді вказав на закмаєрівсь-ку поштову скриньку. – У вас теж повно пошти.

Маргарита відкрила поштову скриньку і витягла грубий стос пошти.

– Тут все одно саме рекламне дрантя, – пробурмотіла вона і переглянула стос. Між проспектами нових супермаркетів, пропозиціями взяти участь у лотереї, повідомленнями про знижки на меблі та каталогами розпродажів вона знайшла кольорову листівку. З одного боку на ній була зображена скеляста брила, оточена з усіх боків морем, а на звороті було написано: «З любов'ю,давньою,аленезмінною,Гінцель!»

Маргарита прочитала цю звістку, та серце в неї не закалатало від радості: на превеликий жаль, листівку було адресовано «пані Елізабет Закмаєр». Підтвердження Гінцелевої незмінної любові до мами Маргариту анітрішки не втішило. Дівчина ще раз уважно переглянула стос пошти, однак кольорової листівки для «Маргарити Закмаєр» там не було.

– Може, пошта винна, – сказав чуйний Конні, який відразу ж збагнув, у чому річ.

– Пусте, – прошипіла Маргарита. – Ніхто, крім цього ідіота, не винен!

– Але принаймні він зголосився! – сказав Конні.

– Як чарівно з його боку, ~ гірко пробурмотіла Маргарита. ~ Якщо ти спитаєш мене, психолога-аматора, – сказав Конні,

– то, по суті, він зголосився до тебе, тільки не безпосередньо, а через матінку. Щоби не втрачати гідності!

Маргарита кинула листівку