Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи його за плече. — У вас тепер є свій надгробок. Користуйтесь ним.

Я підводжу його до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.

Кнопф витріщає на мене очі.

— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли? Скільки він зараз коштує?

— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.

— І щоб я його поганив!

Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. На власності ж тримається весь порядок!

Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, аби з амеби, через рибу, жабу, хребетну тварину і мавпу створити Кнояфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальним кровообігом, з серцем, якому можна тільки поклонятися, з печінкою і нирками, проти яких фарбувальні концерни — просто сміхотворні артілі, — і все це диво, котре зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайлйво удосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, за велику державну пенсію, віддавалось пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!

Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і зиркаю в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж існує невідомо для чого. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.

XXIII

Алеєю назустріч мені йде молода жінка. На ній світло-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев’єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.

Вона була з матір'ю в церкві. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж світився радістю від досягнутого успіху. Я обійшов весь парк, і вже ні на що не сподівався, як раптом зустрів Ізабелу, саму в безлюдній, уже майже голій алеї. Я зупиняюсь. Вона йде, струнка, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька повертається вся моя туга, моє небо і вогонь у крові. Я не можу вимовити й слова. Я знаю од Верніке, що вона видужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Ось вона раптом з'явилась переді мною, не така, як колись, однак з’явилась, між нами вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з крові до мозку нечутним вихором здіймається хвиля запаморочення.

Вона зиркає на мене.

— Ізабело, — кажу я.

Вона знову зиркає на мене, наморщивши лоба.

— Прошу?

Я не відразу можу збагнути, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.

— Ізабело, — повторюю я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.

— Рудольф? — перепитує вона. — Ви сказали Рудольф?

Я вражено дивлюсь на неї.

— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.

Вона киває.

— Так, я тут довго була. Я багато що забула, пробачте. Ви теж давно тут?

— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я тільки грав на органі. А потім…

— Он як, на органі,— ввічливо каже Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я пригадую. Даруйте, що мені це не відразу спало на думку. Ви чудово грали. Щиро дякую.

Я стою, мов пень, і не можу збагнути, чому не йду звідси. Женев'єва, певно, теж не розуміє цього.

— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато що зробити; я скоро їду.

— Скоро їдете?

— Еге ж, — здивовано відповідає вона.

— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про назви, які вночі зникають, і про квіти, які вміють говорити?

Ізабела, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім посміхається:

— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.

Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадійніше. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить, коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим, квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, котра, мабуть, колись вигідно вийде заміж і навіть буде доброю матір'ю.

— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.

— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?

— Про що?

— Не вдавайте з себе дурника. Про фрейлейн Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!

— І це ви називаєте успіхом?

— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?

— От я теж кажу: ну?

Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.

— Чи ми ще матимемо щастя бачити його преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи фрейлейн Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його преподобіє теж буде страшенно радий, що вам пощастило виловити з хаосу овечку для його отари!

Верніке посміхається.

— Його преподобіє уже висловив своє задоволення. Фрейлейн Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.

Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті і що його мучили не тільки невіруючі. Ти знала це і зневажала ситих віруючих, які з його мук зробили собі жирну синекуру.

— Вона вже й сповідалася? — питаю я.

— Можливо. Цього я не знаю. А хіба взагалі хто-не-будь повинен сповідатися в тому, що він зробив, коли був психічно хворий? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.

— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко кажу я, дивлячись, як направник людських душ вихиляє чарку рейнгардського.

— У нас безумовно різні погляди на це. До речі, як можна сповідатися