Читати книгу - "Пожежник"

Тоді, одного ранку, якийсь хлопець закричав: «Мені гаряче! Здається, я вмираю! Повсюди вогняні мурахи!» Потім замість криків повалив дим. Він валив йому з рота, поки хлопець весь не спалахнув. Наскільки я чув, коли ти дихаєш вогнем перед тим, як померти, то це називають «врубати дракона». Це стається, бо тканина в легенях спалахує, і ти починаєш згоряти зсередини. Він носився довкола й кричав, а з його горлянки все валив і валив дим; це нагадувало один з тих старих мультиків, де хтось ненароком випив гострого соусу. Усі в’язні в тій камері попритискалися до шлакоблоків, щоб і собі не загорітися.

Тоді, звісно, примчали копи, їхній стрій очолював ще той воляка, Міллер його звали. Вони кілька секунд позазирали у камеру, де бігав той палаючий тюряжник, а тоді відкрили вогонь, — він спинився, очікуючи, чи стане заперечувати його слова Бен. Але той сидів у тріпотливому багряному світлі вогнища нерухомо, склавши руки на колінах, і пильно дивився на Ґілберта. — Вони вгатили туди хтозна-скільки, може, триста набоїв? Повбивали всіх до одного. Убили хлопаку, який палав, і всіх чоловіків довкола нього.

По тому, як спинилася стрілянина, той воляка, Міллер, підтягнув ремінь, наче тільки-но скінчив снідати млинцями та беконом, і сказав нам усім, що порятував наші життя. Спинив ланцюгову реакцію до того, як вона встигла розпочатися. Мовляв, якби вони не розстріляли всіх гамузом, то тюремний блок перетворився б на справжнісіньке пекло. Решта копів стояли поряд приголомшені, витріщившись на зброю в руках, наче не тямлячи, як усе це могло статися.

Вони розпорядилися кільком з нас одягти захисні гумові рукавиці та повиносити звідти тіла. Я зголосився, бо хотів подихати свіжим повітрям. Я пробув у Брентвуді три, чотири місяці, а смороду паленого волосся та стріляного пороху в тюремному блоці їм позбутися так і не вдалося. О, а та спорожніла камера? Її вони знов заповнили. Судів не відбувалося жодних. Справ щодо в’язнів не порушували. Але поки й далі заарештовували людей, яких схопили за мародерство й таке інше, їх доводилося десь тримати.

Перші кілька місяців нас годували солониною та лаймовим «Джелл-О»[114]. Тоді ситуація з харчуванням стала дещо непевною. Якось нас удень навіть годували консервованими персиками. В інший день троє копів розтрощили торговий автомат і роздавали усім батончики. Вісім разів поспіль ми їли рис. Тоді вони заявили, що від сніданку тепер доведеться відмовитися. Тоді я й почав вірити, що так і помру у Брентвуді. Рано чи пізно вони скасують обід. А одного прекрасного дня взагалі не з’являться в тюремному блоці.

Його скреготливий голос навіяв Гарпер думки про ніж, яким водять уздовж шкіряного ременя. Вона рушила на кухню, ні в кого не питаючи дозволу, знайшла чашку й налила йому трохи води з-під крана. Потім повернулася й простягнула чашку, яку Ґіл узяв, глипнувши на неї з виразом, повним подиву та вдячності. Він осушив чашку за три ковтки.

Допивши, Ґіл облизав губи та провадив.

— Як я вже казав. Деякі копи були нормальні. Був серед них один, Девон звався. Делікатний витончений парубок. Решта хлопців кликали його гомиком поза очі, що, може, й було правдою, та ось що скажу я. Він за весь час нікого не застрелив, а одного дня навіть приволік нам два пакети, по зав’язку набитих пивом. Сказав, що в нього день народження і він хоче відсвяткувати. Тож він розлив тепле пиво нам у пластикові стаканчики й роздав кожному по кексу, тоді ми всі заспівали йому «З днем народження». То було найліпше святкування дня народження, на якому мені випадало бути. Черстві кекси з супермаркету та «Бад» кімнатної температури, аби їх запивати, — він зиркнув на Бена і додав: — Бачите, в цій історії є і добрі копи.

Бен крекнув.

— Завжди є дещиця гідності в найгірших місцях, — мовила Керол, — і трохи потаємного себелюбства в найкращих.

Гарпер стало цікаво, чи то Керол так завуальовано пожбурила камінь у її город. Навіть якщо так, то була вкрай незграбна та невдала спроба — зрештою, це не Гарпер тримала у себе в буфеті кавовий торт, поки решта табору обходилася консервованими буряками. Вона припускала, що невелика кількість припасів досі час від часу потрапляла в табір, так чи інакше, щоразу, як прибували нові обличчя. Гарпер гадала, що найкраще з тих припасів неодмінно опинялося тут, з ласки Бена та його Пильнувальників: дарунки Матінці Керол, щоб вона не розгубила всі сили у цей тяжкий час випробувань.

— Хай там як, а то не єдиний раз, коли Девон гідно повівся з нами. Наприкінці він зробив дещо більше, ніж просто дав випити пінного з пластянок. Ми повернемося до нього за хвилину.

Розчин між цементними блоками у стінах камер був досить крихким. Не настільки аж крихким, щоб його можна було відшкребти та втекти — для цього десяти тисяч років не стало би, — та достатньо крихким, щоб на пальцях лишалася крихта, якщо трохи подряпати об нього. Мацц докумекав, що як змішати ту крихту зі слиною, то вийде біла паста. Нею він і скористався, щоб приховати драконячу луску, коли вона виступила на ньому, нею скористався і я. Кілька хлопців у нашій камері підчепили луску, але всю її розчухали, а тоді заявили, що просто побилися з кимось. Коп жбурнув у камеру рулон бинтів для них, так вони і приховали власні мітки. До кінця тижня всі в нашій камері мали драконячу луску і в будь-який спосіб намагалися її приховати. Бачте, ми всі боялися, що прийде Міллер з рештою і розстріляють ще одну камеру.

Подібне було і в інших камерах. Не знаю, чи всі вже мали ту болячку в січні, та на Новий рік кількість заражених перевалила за половину. Комусь вдавалося її приховувати. Комусь ні. За деякий час копи вже про все довідалися. Це стало зрозуміло з того, як вони приносили їжу в довгих, по лікоть, рукавицях та поліцейських шоломах, якби раптом комусь закортіло плюнути в них. Це було написано на їхніх переляканих обличчях, схованих за лицьовими щитками.

Отже, одного ранку Міллер спустився до нас із дюжиною копів; усі були одягнуті у спецспорядження й мали при собі щити. Міллер оголосив, що має добрі новини. Сказав, що надворі на нас чекає транспорт. Мовляв, кожен заражений драконячою лускою має право бути доставленим до табору в