Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Можеш їхати, — сказав Демидко, зайшов, зачинив двері, і на нього напали незвані гості. Діяли вміло. Один схопив за ноги, ще один валив, обхопивши руки, третій накинув на рота рушник. Підполковник намагався вириватися. Він був сильний, і якимось чином йому вдалося відштовхнути одного з нападників, який полетів за шафу. Якраз туди, де ховався Крестов. Нападник скрикнув. Таки побачив полковника. Ховатися вже не було сенсу. Я вихопив браунінг, пролунали постріли. Два абреки, які сиділи над Демидком, упали на нього. Третій хрипів біля ніг Крестова.

— Іване Карповичу, я їх поклав! — закричав він.

— Цить! — гримнув на нього я. Почув, як провулком, куди виходив садок маєтку Демидка, застукотіли копита. Це тікав візник, який мав відвезти викраденого підполковника. Я вискочив із будинку. Пробіг через двір, перестрибнув паркан, застогнав через біль у сідниці. Я пам’ятав, що з провулку за будинком Демидка можна було виїхати тільки на вулицю. Тож візнику нікуди було діватися. Почув, як мчить екіпаж. — Стій! Стій! — закричав я, але візник тільки нагнав коней канчуком, він летів на мене, нічого не залишалося, крім як вистрелити і відстрибнути зі шляху екіпажу. Той проторохтів повз мене, ледь не збивши, я побачив, як із нього вивалилося тіло. Підбіг. Візник був мертвий.

Крики позаду. Це Саманд, який почув постріли, повернувся і тепер кричав. Я кинувся до нього. Він вихопив ніж, мабуть, не впізнав мене, подумав, що я грабіжник. Дуже вчасно вибіг Крестов, який наставив на слугу револьвер.

— О, я врятував вас! — похвалився полковник.

— Навіщо ви вбили грабіжників? — прошипів я.

— Вони були озброєні, а я дуже добре стріляю!

— Ми втратили слід, хоча б одного треба було залишити живим!

— Чорт! Не подумав! — Полковник ударив себе по чолу.

— Це ви, Іване Карповичу! — нарешті впізнав мене Саманд і сховав ніж у чобіт.

— Я. Іди допоможи своєму панові, — наказав я візнику, той побіг до хати. — Полковнику, слухайте. Я зараз утечу, невдовзі приїде поліція. Скажете, що ви з Демидком разом училися в кадетському корпусі. Тепер ви їдете з фронту, чуєте, з фронту, з передової, а не з Карса, про Карс узагалі не згадуйте!, вирішили заїхати, побачитися з товаришем. Коли підходили до будинку, побачили підозрілих людей, звернулися до них, а вони кинулися на вас із ножем. Ви їх і пристрелили. Чуєте?

— Так точно.

— Про мене і про Карс жодного слова. Хваліться, розповідайте, як уміло вбили нападників, які хотіли викрасти підполковника, мабуть, з метою викупу.

— Зрозумів. Вибачте, що я не подумав про те, щоб узяти у полон, я...

— Полковнику, зробіть так, щоб усі повірили, що ви справді випадково зайшли до давнього товариша і за щасливим збігом обставин його врятували. Це дуже важливо! І не називайте своє справжнє прізвище. Полковника Крестова можуть знати, скажіть, що ви полковник Круглов! Усе, я побіг. Перекажіть Демидку, що вранці я чекатиму його у чайхані неподалік штабу.

З тим я втік, бо поліція вже їхала. Я не знав, чи повірять шпигуни у щасливий випадок, але що мені ще залишалося, окрім як сподіватися на те! Я дуже дратувався, бо ж операція, така чудова операція, яку я вигадав, тепер була під загрозою.

Я збігав до будинку мадам Бенуа. Там було темно. Здається, мадам не часто з’являлася вдома. Тоді пішов до лікаря Бенедіктова. Зазирнув у вікно його флігеля, побачив, що він читає якусь книгу. Тихенько постукав у двері. Він відчинив. У руці тримав невеличкий револьвер — велодог.

— Іване Карповичу? — здивувався він.

— А ви вже озброїлися?

— Мене попередили, що у Тифлісі без зброї не можна. Заходьте.

— Ви самі?

— Так, Олександра поїхала до Баку. Провів її до потяга і потім плакав, наче дитя. Здається, я закохався.

— Сподіваюся, що щасливо. Мені можна буде у вас переночувати?

— Ви від когось ховаєтеся?

— Так.

— Звісно, ночуйте. Оглянути вашу рану?

— Ні, дякую, там усе добре.

— А як ваша голова? Кажуть, ви дуже забилися?

— І голова добре. Випити у вас не знайдеться?

— Коньяк влаштує?

— Так.

Бенедіктов узяв із шафи пляшку коньяку і налив у келихи. Ми випили, він запропонував іще.

— Ні, завтра важкий день, треба виспатися.

— Поставити будильник?

— Ні, я прокидаюся, коли треба, сам. Добраніч.

— Добраніч, Іване Карповичу. А можна, я завтра піду з вами?

— Для чого?

— Мені дуже цікаво. Одна справа читати, а інша — бачити все наживо.

— Може бути небезпечно.

— Тим більше лікар не буде зайвим! — запевнив