Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Амада сумно кивнула головою.

— Ти мене кохав… Я була для тебе єдиною жінкою… Все це було… Ну, а тепер? — благально простягла вона руки. — Тепер мені вже нема місця в твоєму серці?

Марсіаль завагався, проте витримав її погляд.

— Я завжди любив тебе!

Його голос звучав нерішуче, вимушено. Амада здригнулась, з недовірою глянула на нього.

— Ти — щирий?

— Так!

Це він сказав уже твердо. Амада знову була поряд, і він п'янів біля неї. Спогад про наречену відійшов кудись далеко-далеко…

Амада повільно й серйозно мовила:

— Слухай мене, Марсіалю. Я покликала тебе, бо не можу без тебе жити. Це не красива фраза і не романтична кучерявість, як ти, глузуючи з моїх дивацтв, казав колись. Я не можу без тебе. Моя мати, моє добре ім'я, моя родина, моє сумління — все це тепер для мене мало важить. Ти для мене — все! Я тебе кохаю і тому щаслива. Те, що інша жінка здобула право називати тебе своїм, відкрило мені очі. Ти ж бачиш, що я сама освідчуюся в коханні, що я вже не Сфінкс… Я не житиму без тебе!.. Я відкинула всі свої сумніви. Я, безумна, хотіла бути хорошою, хоч народилась поганою. Я кохала тебе. І кохаю… — Вона, червоніючи, опустила очі.— Це все, що я хотіла тобі сказати. Якщо не одружишся з іншою, я буду така, як ти схочеш.

Запала тиша. Марсіаль дивився на неї, покірливу й ніжну, — такою він бачив її колись, — і ладен був знову повірити їй. Задихався від хвилювання… Але що ж буде, як розладнається весілля?.. Скандал, та ще й який!.. І мати зі світу зведе своїми докорами. Амада, звичайно, вродлива, але жертвувати своїм майбутнім… До того ж вони з нею такі різні… І він гірко сказав:

— Ах! Що б я віддав, аби почути ці слова раніше!

То була відмова. Але в очах Амади загорілася впертість.

— Отже, ти береш мене?

Гарна, як ніколи, вона стояла з високо піднесеною головою, звівши брови й тяжко дихаючи. І Марсіаль збентежився.

— А ти все зважила? І потім… Таке не робиться швидко. Потрібен час, щоб підготувати розрив. Та ще моя мати…

— А я ладна покинути свою матір! — рішуче вигукнула Амада.

Марсіаль тремтів, передчуваючи, що не встоїть.

— О, я не кажу, що мати може втрутитись. Я хочу сказати, що не сподівався такого од тебе… І от, на превеликий жаль, заручився… Ти мучила мене, мої нерви не витримали… Ти доводила мене до божевілля — то заохочувала, то відганяла… Щоб забути тебе, я покохав іншу. Адже ти сама навіяла мені це кохання, сама віддала мене іншій. Тепер мені потрібен час, щоб знову все змінити…

Амада махнула рукою — мовляв, не варт говорити про минуле, — і спитала:

— Скільки тобі потрібно часу?

— Місяць, — невпевнено сказав Марсіаль.

— Гаразд. Через місяць я буду твоя. Мені також потрібен час, щоб усе залагодити.

Він здивовано глянув на неї. Амада розповіла про свої плани. Вона не стане просто його коханкою і не дуритиме людей, а зробить так, щоб ніхто не посмів кинути в неї камінь. Її мати, брат і чоловік не зможуть сказати, що вона нечесна…

Марсіаль намагався щось докинути, але вона лагідно затулила йому рота рукою.

— О, дай мені помріяти! Я все влаштую якнайкраще. Хіба тобі не радісно, що я тішуся своїм щастям? Адже воно таке коротке!.. А потім, рано чи пізно, ми одружимося. Ти ж захочеш мати своє домашнє вогнище? Я уже мрію про це не рік і не два. Невже ти проти того, щоб моя мрія здійснилася?

Вона запалилась, обличчя її сяяло від радості. Марсіаль уперше бачив її такою — довірливою, нерозважливою, безтямно закоханою. Він і сам замріявся і знову забув і про наречену, і про будь-яку обережність. Йому вже ввижалося їхнє майбутнє щастя. І для нього вже нікого не було в цілім світі, тільки їх двоє — Амада і він.

Не відриваючи погляду від обличчя коханої, нахилився до неї, хотів обняти. Але вона м'яко відвела його руку.

— Через місяць! Сьогодні ми тільки освідчились.

Знову обіцянки!.. Але Марсіаль не образився і щиро сказав:

— Клянуся, що віднині буду тільки твоїм!

Молода жінка затріпотіла від цих слів, ніби від лестощів, з любов'ю глянула на нього. Марсіаль поцілував її в уста. Вона заплющила очі.

З саду крізь відчинене вікно долинав вологий вітрець, лампочка, підвішена до стелі, погойдувалась, і на темних полицях із старими книжками танцювали великі тіні. Портрети предків усе так само нагадували Амаді про честь і обов'язок, але тепер вона їх не боялася. Минуле тихо вмирало в меланхолійній сутіні, яка стала для неї ясною зорею. Ніколи ще не знала вона такого відчуття внутрішньої гармонії.

— Обережно! — раптом прошепотіла вона, відхиляючись од Марсіаля.

Хтось ішов галереєю. Амада штовхнула Марсіаля в куток за шафу, а сама, сівши до світла, розгорнула книжку, вдаючи, ніби читає. Подумала про Хоакіну і аж здригнулась. Але то пройшов слуга, несучи склянку і свічник. Амада полегшено зітхнула, але зараз же згадала, що тепер цей слуга щоночі спав біля надвірних дверей, і кинулась до Марсіаля.

— Швидше! Швидше! Ти прийшов дуже пізно… За десять хвилин він замкне двері!..

Підставила йому для поцілунку чоло і, задихаючись