Читати книгу - "Переможець отримає все"

Ольга прокинулася, коли вже розвиднювалося. Трохи спантеличено обдивилася на всі боки і знову впала на сидіння. Спинка його була зовсім розкладена — Віктор зробив це ще вночі, вона й не помітила.

— Ти що, цілу ніч їхав? — здивовано запитала вона, глянувши на годинник. — Котра?! Пів на восьму!

— Майже.

— І де це ми?

— Майже приїхали, — посміхнувся Віктор. — Ще трошки. Зараз побачиш.

Дорога стала зовсім поганою, потім дещо вирівнялася, і за півгодини вони в’їхали в райцентр з незнайомою для Ольги назвою.

— Де ми? — ще раз перепитала вона.

— Поки що в межах України.

Невдовзі машина загальмувала на вузькій вуличці навпроти одноповерхового будинку, поруч із яким був здоровезний двоповерховий гараж. На подвір'ї стояло кілька понівечених машин, один кузов взагалі без коліс, а поруч іще половина, наче чимось відрізана. Навколо, переважно попід парканом, вистачало брухту такого самого походження. Оля зацікавлено оглядала цю картину.

— Хто тут живе? — запитала вона.

— Один поважний чоловік, — відповів їй Віктор, відчиняючи двері, — Петро Франкенштейн.

— Це що — прізвище?

— Ні, прізвисько таке. Бачила кіно про Франкенштейна, який людей зі шматків трупів складав і оживляв? А цей машини таким самим макаром ліпить. Он бачиш — пів-«жигуля» валяється?

— Бачу.

— То він приробить половину від іншого й буде нормальна машина.

— І що — підійде? — здивувалася Ольга.

— Він каже, що усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися. Мотор перебере, як новий зробить. Потім це дрантя літатиме по дорогах і «вставлятиме» усякі там недобиті «Октавії» на манер твоєї. Сиди тут, — попросив її Віктор і рушив на подвір’я.

Кавказець виліз з-під кузова й підійшов до нього. Віктор лише пригрозив йому пальцем і взявся за двері гаража. Господар був там і в таку ранню годину вже працював. Неофіційний король місцевого автосервісу розігнувся з багатостраждальною гримасою й подивився на непроханого гостя, явно не очікуючи від його візиту нічого доброго. Піч, що являла собою заварений обрізок грубезної металевої труби, вже горіла, але в гаражі ще йшла пара з рота. Тому господар і трудився в кількох светрах та засмальцьованих бурках, на які були натягнуті галоші.

— Вітаю, пане Петре, — простягнув руку Віктор.

Той мовчки подав свою промаслену «граблю», здивовано розглядаючи його пожмакане «світське» вбрання.

— Є робота, — вів далі гість.

— А що ти можеш притягти мені, окрім роботи? — скривився Петро. — Що сталося? А де ти так вирядився?

— Треба машину поправити. Так, трошки постраждала…

— Розбив-таки? — зрадів Петро. — О, як я чекав цього моменту, коли ти довишиваєш! А потім прийдеш просити… — Він з удаваною радістю потер долоні.

— Чого ти пінишся? — розсердився Віктор. — Машина не моя, і розбив не я. Тим більше — розбив — надто гучно сказано. Тобі на день роботи. Так, чуть-чуть…

— Бачиш? — показав рукою господар. — Сиджу по вуха. Мені вже цей гараж хроном став! Поки оце не розіпхаю — нікого не приймаю. Все.

— Петю…

— Що — Петю? Ось — одна чекає, друга… А це машина начальника фінвідділу — п’яні їхали, розбили, службова до того ж. Він мене вже задовбав. От її закрашу — через два дні привозь.

— Петре, ти що, дурний? — запитав Віктор. — Ти подивися на машину, вийди. Я спеціально з Києва гнав!

— Звідки? — недовірливо скривився господар. — Відколи це ти биті почав ганяти?

— З Києва. Вийди, на номери подивися. А ти знаєш, чия машина? Така дама — можна розум втратити. В самого Тараса Леми в кордебалеті танцює. Що, не віриш? Ну, бачив — він як співає, то там купа бабів ногами хвицає, то вона звідти. Ходімо, познайомлю.

— Пішов ти в пень! — обурився Петро. — На мене й так жінка косо дивиться, а ти ще дівок будеш мені сюди тягати.

— Ну, на машину-то хоч глянь, га?

Крекчучи, наче дід, Петро вийшов з гаража, і вони обійшли машину.

— Гмм… — Петро обдивлявся, чухав потилицю, а потім швидко сказав: — Ну, що… дверцята рихтувати, оце — я не знаю, чи вирівняється — напевно, варити і шпаклювати. Ну, роботи тут до біди, я тобі чесно кажу. Ні, без «бе», серйозно…

— Два дні, — підбив бабки Віктор. — Завтра на ніч забираю.

— Ти що… — Петро покрутив пальцем біля скроні. — Кажу ж тобі — по-перше, тут до дідька роботи, по-друге, тільки після машини з фінвідділу.

— До біса фінвідділ. З мене будь-яка запчастина. Тобі ще треба колись буде — терміново. Везу з Польщі або Німеччини будь-що, що скажеш. Ти ж знаєш, я людина слова.

— Неділя завтра! — Мало не заволав Франкенштейн.

— Уже йду до святого отця! — Підняв руки вгору Віктор. — І замовляю, щоб гріх цей тобі авансом відпустив.

— Та до чого тут отець? — галасував Петро. — Задовбали ви мене усі! Хоч один день дасте відпочити? Мене жінка сім днів на тиждень не бачить через дурний гараж й ваше іржаве дрантя!

Віктор узяв широку ручищу Петра й ляпнув у неї ключі від «Октавії». Той лише похитав головою.

— А, — згадав Віктор, — ти б дав мені свого драндулета до завтра, га? Бо йти хтозна-куди, а зі мною ще й дама.

— Тараса Леми, кажеш… — єхидно посміхнувся Петро, — і на моєму драндулеті? Як повезеш?

— А чого, в тебе нормальна машина, — знизав плечима Віктор. — Звичайно, такому крутому майстру личило б уже й для себе нарешті щось путнє зробити…

— А такий крутий гонщик також міг би й собі щось пригнати, а ти взагалі без машини, — відпарирував Петро.

— Та знаєш… — скривився Віктор, — загалом так, але… Як приїдеш у Тужир, глянеш на ті склади, що там стоїть — очі розбігаються. Так досі