Читати книгу - "Діти Мардука"

Тим часом Костя поглядав на годинник, вдаючи, що вже мусить іти, а тоді, щойно запис закінчився, дістав з кишені дві двадцятидоларові банкноти і поклав на стіл.

— Дякуємо, ми вам дуже вдячні.

— Е-е, так не годиться між колегами. Ми просто погомоніли на цікаву тему. Заберіть гроші.

Це не була роблена делікатність. У голосі ученого вчувалася прикрість.

Костя посміхнувся, забрав гроші і, потиснувши господареві руку, сказав:

— Справді, на віку, як на бику. Може, й вам колись від мене прийдеться. — Діставши з кишеньки візитку, поклав на стіл перед чоловіком. Раптом поцікавився: — На дверях написано, що ваше прізвище Курис. Чи не з роду ви тих Курисів — поміщиків?

Історик не поспішав з відповіддю. Було видно, що це не те питання, на яке можна відповідати, не замислюючись.

— Батьки мої й діди з Курисово-Покровського. А от чи ми родичі з ними, хто зна. Можливо, як у нас кажуть, якась дев’ята вода на киселі. Господарі помістя перед жовтневим заколотом устигли емігрувати. Їхній рід і зараз галузиться десь за кордоном.

На вулиці я подумав про те, що непогано було б попрацювати з книжками, від яких у мене залишився не тільки спомин, а й гіркуватий присмак запаху в роті, яким вони сходили.

— Може, десь надибаємо столики під деревом та посидимо за кухлем пива… Га, як ти? — запропонував Костя і тут же додав: — Я пригощаю.

— Слухай, пиво не сприяє ясності думки. Справа надто серйозна, аби її обмірковувати на людях.

— Так а що ти пропонуєш?

— Знайдемо затишний куточок та й побалакаємо.

Ми йшли мовчки. З того, що я почув від науковця, можна було скласти речення: «Маг (себто я) відправив Ліліт у край без вороття». Це казали усі троє відвідувачів хворого. Звідки їм про те стало відомо? Навряд чи від самої Ліліт. Про це міг «сказати» тільки Гладун — його астральний двійник. Отже, всі троє — приходьки або ж темні. За вимовами вони мешканці заходу, півночі і сходу України. Гладун — південець. Маємо всю географію України. Немає тільки нікого з центру.

Коли я сказав про свої міркування Кості, він зауважив:

— Виходить, що Валтас — неабияке цабе в ієрархії темних, якщо його відвідали такі ж як і він з різних меж України. До речі, всі троє руді. Тільки не такі кабани як він. Двоє — західняк і той, що з півночі — на вигляд інтелігентні люди, донбасівець — простак. Їх привів начмед саме в той час, коли сестра ставила хворому нову систему, а я прослуховував грудну клітку. Не повіриш, але коли вони зайшли, в палаті потемніло, хоча сонце за вікном світило, як і раніше. На мить мені здалося, що їм усе відомо. Я навіть згадав про пістолет, який завжди був при мені; я його тримаю за пасом — під халатом не видно. Якщо коротко, то в палату зайшли три гади. На нас із медсестрою вони дивилися немов на свою власність. Я чого поспішив вийти, бо в мене розболілася права нирка, яка доти ніколи не давала про себе знати. На думку прийшов тоді твій вислів: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного».

Слова мого товариша падали в добре підживлений ґрунт. Я згадав, як мене переслідують ці потвори — за старої системи і тепер: вторгаються в моє помешкання, «риються» в моєму комп’ютері, підсилають провокаторів, переслідують не просто безцеремонно, а нарочито відверто аби спровокувати мене на якусь дію, оббріхують, що я терорист, вже не кажу про телефонний рекет.

— Убий його! — вихопилося в мене. Це не був мій звір-охоронець. Це була моя кривда, яка несподівано вихлюпнулася назовні.

Костя здивовано подивився, навіть зупинився.

— Розумієш, якби з тим мурлом довелося зустрітися сам на сам, я б, не замислюючись, випустив би в нього всю обойму. А тут він беззахисний. Не можу. Рука не підніметься. І справа не в клятві Гіппократа; це щось інше. Ти скажеш, що він потрапив у лікарню не без моєї участі… Так то ж війна! А тут він полонений, хай йому грець… Щораз, коли я заходжу в його палату, у мене починає млоїти права нирка. Медики знають, що таке буває від постійної пригніченості. Авжеж, мені доводиться лікувати ворога, який зіпсував усе моє життя. І не тільки моє… Один укол його ж отрутою, і він уже був би у своєму краї без вороття. А я змушений витягати його з могили. Вже не кажу, що після відвідин тих субчиків додалася підозра, що він знає, хто його лікує? А це означає, що на мене знову почнеться полювання. — У голосі Лікаря вчувалася тривога, якою переймався і я. Мені навіть здалося, що це я говорю його голосом.

— Послухай, він не знає, хто його лікує. Звісно, якщо не приходив до тями.

— Він не виходив ще з коми, — запевнив Костя.

— А де ота молодиця?

— У Рити. Очікує, поки їй з дому гроші перекажуть. Це теж жертва темних. Знаєш, у мене була думка застрелити отих трьох, а після цього віддати себе в руки правосуддя. А тільки де те правосуддя? Бачив би ти пику судді, до якого я звернувся по тому, як мене наладили з пароплавства… А вигнали через наклеп мого теперішнього пацієнта. Я точно знаю. Повідомили люди з управління портом, які зобов’язані мені здоров’ям.

Якийсь час ми йшли мовчки. Мені раптом спало на думку, що ім’я аккадської демониці Ліліт носить також руда «королева сексу», про яку оповідав Костя, і Алісія Бамбула. Про це останнє мені колись повідомив тодішній мій заступник, який відповідає за прийом документів у Спілку письменників. Так і сказав: «За паспортом вона не Алісія, а Ліліт Бамбух. — І