Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Тео

На відкриту веранду ресторану залітає тонкий запах моря. У нього вплітаються ноти лаванди – арка вівтаря прикрашена фіолетовими колосками та її улюбленими ромашками. Струнний квартет награє легкий джаз. На стільці, розставлені півколом, всідаються наші гості.

Жан-Марі та Мадлен, сім'я Лебідко, Марина з Пашею, мама Олі та… Нік.

Так, я запросив старіючого інтригана. Все-таки він доклав чимало зусиль, щоб сьогоднішня подія відбулася.

Прохоренко якось судомно поправляє ідеально зав'язану краватку, змахує з плечей неіснуючі пір’їнки. Це на нього не схоже… Бачу, як дістає з нагрудної кишені хустку і підсідає до моєї заплаканої майбутньої тещі.

Мені здається, чи він щойно приобійняв Марію Леонтіївну?

Чорт забирай! Цього лише не вистачало!

Називати Ніка "татком" я не збираюся, хоч убийте!

Відвертаюсь, дивлюся на годинник. Дежавю? Мілана знову спізнюється.

Ледве вмовив її прилетіти. Довелося сказати, що оплачую її квитки у борг. Така стала принципова!

Усміхаюся – зустріч із сімейством Савчук нікого не шкодує. Але я такий щасливий, що випадково зіткнувся з моєю худорлявкою.

Помічаю знайому постать. Мілана. Довга сукня з квітковим принтом, зачіска-колосок та майже без косметики. Сідає на вільний стілець, поправляє спідницю. Незвично бачити шкіру, що посвітліла, і закрите вбрання. Але їй пасує.

Нарешті всі у зборі!

Обсмикую манжети сорочки і ще пару хвилин витріщаюся на секундну стрілку. Все, не можу більше! Я не бачив кошенятко вже надто довго.

– Макс! Будь другом, зганяй дізнайся, як там моя наречена.

– Що? Нетерплячка дошкуляє? – з розумінням підморгує здоровань і передає свою молодшу доню дружині. Як у нього виходить так акуратно тримати дитину своїми лапами?

Підвисаю. Ми ще не розмовляли про дітей. Але ж… У щасливих шлюбах вони народжуються. Тож, схоже, я невдовзі дізнаюся – як воно…

Оля буде чудовою мамою. А я? Замираю, намагаючись вгамувати хвилювання. Я буду добрим батьком – повторюю, як мантру. Бути непоганим нареченим у мене, здається, вийшло.

Хоча, я мало не зіпсував усе наприкінці. Думав, серце стане, якщо вона відмовить. Все, Тео, тепер без помилок. Довіра, спільні рішення та повна відкритість. Пощастило мені з Олею. У неї ангельське терпіння.

З друзями та з дядьком теж пощастило. Старому все ж таки вдалося створити сім'ю – мою. Якби не його “сімейні” примхи… Та навіть не хочу про це думати.

Тим паче, що вже лунають перші звуки весільної мелодії. Ведуча церемонії починає щось урочисто промовляти.

Гаразд, дядечко, не знаю, з якого ракурсу у тебе вид на наше невеличке свято, але ти любуйся.

Нарядні Анрі та Катруся, старша дочка Макса, йдуть по проходу. Діти розсипають квіткову суміш, переглядаючись і хихикаючи. Схоже, мовний бар'єр їм не завада.

За ними наші дружки – Макс і Марина. Ступають поволі, неквапом.

Що за черепаша хода? Це вони спеціально? П-ф-ф…

Свердлю поглядом двері, які відчиняються за кілька довгих хвилин.

Костя рухається ще повільніше, голосно стукає тростиною по дерев'яному настилу. А за ним…

Повітряна та сліпуча, майже нереальна у своїй ніжності… Моя мрія!

Вона ніби пливе проходом, а я застигаю. Боюся, що розвіється серпанком від мого різкого руху.

Господи! Вона тут, йде до мене і, здається, усміхається під фатою. Невже це мені стільки щастя?

За кілька метрів зупиняються. Костя притуляє тростину до спинки стільця. Оля міцніше стискає його лікоть. Зараз незрозуміло, хто когось підводить до вівтаря.

Хай йому грець!

Наступні тридцять секунд найтяжчі в моєму житті. Саме стільки часу потрібно її братові, щоб зробити ці довбані п'ять кроків!

А далі…

Його скупе стискання руки, уривки фраз, схожі на «оберігай»  та «я тобі за неї…».

Киваю на автоматі і тягнуся до чарівного видіння.

Тремтячі пальчики в моїх руках, її тонкий, так і нерозгаданий аромат, пасмо неслухняного волосся, що втекло з-під шпильки. Всі ці маленькі деталі приголомшують мене, дурманять.

Від її тихого "так" зносить дах. Моя черга?

Прочищаю сухе горло та погладжую улюблену родимку на її вказівному.

– Так, згоден, – вона шумно видихає.

Теж хвилюєшся, кошенятко? Даремно. Все у нас буде чудово. Я все для цього зроблю. І навіть твою улюблену хрінь із “сімейною радою”.

Обмін кільцями, знову урочисті слова. Та скільки їх!

– Оголошую вас чоловіком та дружиною… Можете привітати одне одного поцілунком.

Невже? Думав, не дотягну до цього моменту.

Піднімаю фату, зустрічаючись поглядом з її сяючими блакитними планетами.

Нахиляюся, вона тягнеться до мене відкритими покусаними губами.

Моя кішечка!

Міцно притискаю до себе, накриваю її губи своїми і відчуваю хвилюючий відгук її тендітного тіла. Зовсім як тоді, в наш перший поцілунок.

Крізь гул пульсу у вухах проривається шум оплесків.

От же чорт! Тепер будуть нескінченні вітання, тости, вечеря, танці.

А я просто зараз ладен сховатися з моїм янголятком у якесь затишне місце і змусити її забути всі правила пристойності.

Милуюся ямочкою на рум'яній щічці дружини, з якою ніжністю вона дивиться на рідних, чую її щасливий сміх – і видихаю. Приборкую свої хтиві бажання.

Гаразд, доведеться потерпіти офіційну частину. Свято подобається моїй Олі. Адже для цього ми разом – радувати один одного і підтримувати.

Легенько стискаю тонку кисть, на якій біля великого каменю тепер блищить кілечко з білого золота, нахиляюсь і шепочу:

– Дякую, що погодилася підіграти мені, кохана.