Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Тікати треба!

— Ти що, куди тікати? Ми ж перемогли! От зараз би фотоапарат, щоб карточку зробити, а то не повірять же, на кого я полював! — Мельников аж ногу на залишки чудовиська ставить.

— Не ви, а на вас! — дратуюся я. — Ходімо!

— Ваню, припини! Я твій начальник! — ображається Мельников.

— Ваша благородь, Срібний же не сам був, товариші його зараз прийдуть! — шепочу йому. Бачу, як інші хлопці роздивляються шматки чудовиська. — Тікаймо!

— Я — офіцер, я не можу тікати! — ображаються їх благородь.

— Тоді відступаємо! Вони повернуться!

— Ну й нехай! Висадимо їх у повітря! Он у зуава, мабуть, іще шашки є! — Мельников біжить до зуава, який лежить на березі в дивній позі. — Чорт! — їх благородь присідають, починають трусити негра у формі французької армії. Але дарма, живі так не лежать. Он і кров з рота. Мабуть, дуже сильний удар отримав від чудовиська, — Мертвий. — розводить руками Мельников. Я присідаю поруч із зуавом. Нишпорю кишенями. — Ваню, ти що робиш? — обурюється їх благородь.

— Курити схотів, — знаходжу жерстяну коробку з сигарами.

— Ваню, не можна... — починає, було, Мельников, коли індіанець, що виліз вже з води і теж дивився на залишки Срібного, кричить. Ухиляється від невидимого удару, наступний відбиває своєю сокиркою. Хлопці починають стріляти, кулі, як і раніше, відлітають від чогось невидимого. Від Срібного. Кількох Срібних. Бо один зайшов зі спини індіанця і вдарив. Шабля, що через кров стала видимою, пройшла через тіло, і бідолашний дикун засіпався, наче червак на гачку. Сицилієць стрибнув на власника шаблі, почав стріляти, мабуть, цілив у голову, але його було відкинуто, легко і далеко, наче муху. Усі, хто залишився, почали відступати. Срібні нас більше не чіпали. Ми сховалися у лісі. За кілька хвилин повернулися на берег. Залишків Срібного не було. З японця, зуава та індіанця були вирізані хребти та голови. Сицилієць сидів у воді і весь тремтів.

— Вони ж могли вбити його, — кажу Мельникову. — І всіх нас Але не вбили.

— Ми чинили спротив! — гордо відповідає він, хоч сам переляканий.

— Їм плювати на наш спротив! — дратуюся я.

— Тоді чому сицилієць живий?

— Вони не хочуть поспішати.

— Що? — їх благородь здивовано подивися на мене.

— Вони хочуть отримати побільше задоволення. Полювати на нас повільно, вбивати порціями.

— Про що ти говориш?

— Я бачив таке. У Туркестані. Коли шановне панство полювало на тигра Вони теж не поспішали, бо ж тигрів там зовсім мало. То старанно гнали звірину, хотіли нагулятися перед тим, як убити.

— Я не тигр — я російський офіцер! Мене не можна ганяти! — гнівно каже штабс-капітан.

— Вони не питають.

Ковбой звертається до Мельникова і перериває нашу розмову.

— Що він каже? — питаю.

— Каже, що треба розділитися.

Мельников щось відповідає ковбою, мабуть, заперечує. — Ваню, не можна розділятися, разом ми сила!

— Ваша благородь, разом ми череда! А чередою плентаються тільки на бійню. Рятуються ж поодинці. Треба розділитися. Тоді в нас, може, і буде шанс врятуватися.

— Ваню, ти мені не вказуй, що робити!

— Так точно, ваша благородь! — відповідаю. Хлопці радяться далі.

— Ну, що ж, вирішили таки розходитися, — каже Мельников, коли обговорення завершується. — По двоє. Зулус піде з сицилійцем, ковбой з англійцем, а я з тобою. Але це ми не просто розбігаємося, це маневр!

— Так точно! — киваю.

Першими йдуть англієць із ковбоєм, потім сицилієць із зулусом. А далі вже ми з Мельниковим Ховаємося у лісі, проходимо зовсім трохи, коли я зупиняюся. Дивлюся на їх благородь. Він дивується.

— Що, Ваню?

— Роздягайтеся, — кажу і сам знімаю спочатку той піджак блакитненький, а потім і штани.

— Ваню, ти чого? — їх благородь на мене вирячилися, наче сільська баба на авто.

— Треба так, роздягайтеся, — сам уже й штани зняв. Он поруч калюжа з водою, підійшов до неї, почав ногами топтатися.

— Ваню, ти той, ти заспокойся. Не бійся. Ми врятуємося, врятуємося, — Мельников дивиться на мене, наче на хворого, говорить спокійно, немов дитині казку розповідає.

— Ваша благородь, я спокійний, а от ви, якщо хочете вижити, робіть те саме, що і я, — набираю повні жмені багна з калюжі і на себе. Як ото жінки пиріжки яйцями сирими змащують, так я себе багном.

— Ваню, припини, — Мельников дивиться на мене з огидою.

— Ні, ваша благородь. Не припиню. І ви робіть те саме.

— Навіщо?

— А щоб Срібні нас не побачили.

— Від цього багна ми невидимі станемо?

— Так точно. Згадайте індіанця. Чому він до Срібного підібрався і шашку встромив за комірець? Тому що у багні був, весь забрьоханий. То й підійшов непоміченим. Мабуть, навчилися від цих Срібних ховатися.

— А чого ж його потім вбили?

— Бо у воду впав, змилося багно, і знову видимий він став! — сам усе натираюся. Старанно, щоб ані шпаринки на тілі не залишилося. Дивиться на мене їх благородь.

— Ну добре. Оце натрешся, і що далі?

— Далі? Чекати на Срібних. Вони ж за нами йдуть, наче мисливець за дичиною. Пропустити їх треба, за спиною в них опинитися, потім шукати, на чому вони сюди прибули.

— А на чому?

— Ну не пішки ж! Може, ото такий самовар, який ми в лісі біля Святошинських дач бачили. Щось має бути, — я вже ноги натер, тепер тулуб натираю.

— Ваню, я ж офіцер, — нерішуче каже Мельников. — Мені в багно не можна.

— Ваша благородь, по-перше, ніхто про це не дізнається. А по-друге, спитайте себе, чи жити хочете.

Замислилися їх благородь. Не звикли вони до землі.

— Будь ласка, спину мені намажте, — прошу його. Він давай мені спину мацюлити. Обличчя собі я сам.

— Ну ти, Ваню, страшний який! — кривляться їх благородь.

— З мене води не пити, то нехай, — посміхаюся. — А ви що?

Мельников у сумнівах, кривиться, за вуса себе кусає. Потім плюнув.

— А, все одно тебе мазав, руки забруднив! — починає роздягатися. Допомагаю йому намазатися.

— Значить так, ваша благородь. Зараз лягаємо