Читати книгу - "Талiсман"

— Я налякав тебе, — сказав за спиною Вовк. — Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? — безглуздо подумав він. — У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.

Хто боїться великого злого Вовка, великого злого Вовка, великого злого?..[168].

— Джеку?

Це я, це я, о Боже, я боюся великого злого Вовка…

Джек повільно повернувся.

Вовкове обличчя, яке, коли вони прийшли до хліва і лягли спати, було тільки трохи заросле короткою щетиною, зараз вкривала густа борода, що доходила аж до вилиць, через що здавалося, що рости вона починає ще на скронях. Його очі світилися червоно-помаранчевим сяйвом.

— Вовку, з тобою все гаразд? — запитав Джек уривчастим шепотом з придихом. Голосніше говорити він не міг.

— Так, — відповів Вовк. — Я бігав за Місяцем. Він прекрасний. Я бігав… бігав… бігав. Але зі мною все гаразд, Джеку. — Вовк усміхнувся, аби продемонструвати, що з ним справді все гаразд, і виставив напоказ повний рот велетенських гострих зубиськ. Джек відскочив у тупому жаху. Це наче зазирнути до пащі потвори з фільмів про «Чужого».

Вовк помітив цей вираз обличчя, і його різкі, огрубілі риси викривив смуток. Але під цим смутком — і зовсім не глибоко — крилося дещо інше. Це дещо розважалося, сміялося і демонструвало зуби. Воно б гналося за здобиччю доти, доки від страху в тої не потече носом кров, доки вона не почне стогнати і благати про помилування. Воно б сміялося, розриваючи плоть волаючої здобичі.

Воно б сміялося, навіть якби тією здобиччю був він.

Особливо якби тією здобиччю був він.

— Джеку, вибач, — казав він. — Час… наближається. Нам треба буде щось придумати. Ми… завтра. Нам треба буде… треба… — Він глянув угору, і зачудований вираз з’явився на його обличчі, доки він роздивлявся небо.

Він підвів голову і завив. І Джеку подумалося, що він чув — дуже тихо, — як вовк на Місяці завив у відповідь. Жах охопив Джека — спокійний і абсолютний. Тієї ночі він так і не зміг заснути.

3

Наступного дня Вовку покращало. Зовсім трішки, бо від напруги його аж нудило. Коли він намагався пояснити Джекові, як треба поводитися — принаймні наскільки він міг це розказати, — високо над головою пролетів реактивний літак. Вовк скочив на ноги, кинувся бігти й вити на нього, розмахуючи кулаками в напрямку неба. Його волохаті ноги знову стали босими. Вони набрякли і зовсім порвали дешеві пенні-лофери.

Він спробував пояснити Джекові, що робити, але не просунувся далі старих оповідок і чуток. Він знав, як проявляється Зміна в його світі, але відчував, що тепер усе буде набагато гірше — потужніше і небезпечніше. Тут, на землі Чужинців. І він уже це відчував. Він відчував силу, яка проходила крізь нього, і вночі, коли зійде Місяць, ця сила витіснить його самого.

Знову і знову він повторював, що не хоче завдати болю Джекові, що він радше вб’є себе, ніж поранить Джека.

4

Найближчим містечком був Дейлвілл. Джек прибув туди саме після того, як годинник на будинку суду пробив полудень, і пішов до магазину металовиробів «Справжня цінність». Одну руку він поклав у кишеню штанів, у якій лежали його дуже збіднілі запаси.

— Допомогти, синку?

— Так, сер, — відповів він. — Я хочу придбати навісний замок.

— Добре, йди сюди, і ми подивимося. У нас є «Єйли», «Мосслери», «Лок-Тайти»… та будь-які є. Який саме замок ти хочеш?

— Великий, — відповів Джек, дивлячись на клерка зніченим тривожним поглядом. Його обличчя схудло, але все одно було дивно красивим і переконливим.

— Великий, — замислився продавець. — Дозволю собі запитати, а для чого тобі він?

— Для мого пса, — стримано відповів Джек. Історія. Всім їм завжди потрібна Історія. Цю він приготував дорогою з хліва, де вони провели дві останні ночі. — Він мені потрібен для пса. Треба його зачинити, бо він кусається.

5

Обраний ним замок коштував десять доларів, і в Джека лишилося всього десять доларів у кишені. Йому було шкода витрачати так багато, і він майже надумав брати дешевший… а тоді пригадав, який вигляд був у Вовка минулої ночі, коли він вив на місяць, а з очей його розсипалося помаранчеве полум’я.

Хлопчик заплатив десять доларів.

Він підводив великий палець перед кожною машиною, що проїжджала повз нього, але, звісно ж, жодна не зупинилася. Може, його очі виглядали надто дикими і божевільними. Бо він сам відчував, що його очі дикі і божевільні. Газета, яку продавець у магазині металовиробів дозволив подивитися, обіцяла захід сонця рівно о шостій вечора. О котрій зійде Місяць, не зазначалося, але Джек підрахував, що це трапиться о сьомій щонайпізніше. Зараз уже перша по обіді, і Джек гадки не мав, куди він подіне Вовка на ніч.

«Тобі потрібно замкнути мене, Джеку, — сказав Вовк. — Потрібно добре замкнути мене. Бо якщо я звільнюся, то завдам шкоди всьому, що можу наздогнати і схопити. Навіть тобі, Джеку. Навіть тобі. Тож ти маєш замкнути мене і тримати під замком, що б я не робив чи не казав. Три дні, Джеку, аж доки Місяць знову не стане тонким. Три дні… навіть чотири, якщо ти не будеш до кінця впевненим».

Так, але де? Це має бути місце подалі від людей, щоб ніхто не почув Вовка, якщо — коли, знехотя підправив він — той почне вити. І місце те має бути значно міцнішим, ніж хлів, у якому вони зупинилися. Якщо Джек повісить свій новенький десятидоларовий замок на двері хліва, то Вовк просто вийде через задню стіну.

Де?

Джек не знав відповіді, але розумів, що має лише шість годин, аби знайти місце… можливо, навіть менше.

Джек ще більше поквапився.

6

На шляху сюди вони пройшли повз кілька порожніх будинків, навіть переночували в одному з них, і всю дорогу з Дейлвілла Джек шукав ознаки покинутих помешкань: вікна без штор, таблички «ПРОДАЄТЬСЯ», траву, що доросла аж до другої сходинки ґанку, дух занедбаності, які властиві всім порожнім будинкам. Не