Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Звісно, нічого ми не жадаємо сильніше, ніж єдності — єдності достоту нерозривної, — прорік Візер. — У вас немає жодних причин закидати мені хоч би й найменше нехтування цим елементом наказів, на підставі яких ми діємо. Певна річ, будь-якого залученого до нашого кола новачка гаряче вітатимуть усі… е-е… зацікавлені. Ви ж знаєте, що я змагаю до злуки якомога міцнішої… прагну забезпечити взаємопроникнення таке тісне, таке незворотне, що воно ледь не стиратиме межі індивідуальності. Безперечно, я радо розкрию обійми, щоб прийняти цього молодого чоловіка… щоб його ввібрати… всотати…

Вони сиділи тепер так близько, що майже торкалися головами — от наче збиралися поцілуватися. У Фростовому пенсне відбивалося світло, й очей видно не було; про вираз професорового обличчя свідчила хіба посмішка — широка, але якась напружена. Візер у своєму кріслі весь обм’як, наче його раптом геть покинули всі сили; рот у нього роззявився, нижня губа відвисла, очі змокріли. Людина зі сторони подумала б, що він просто впився. Потім плечі у старого засіпалися, і його потрохи розібрав сміх. Фрост не сміявся, але посмішка в нього ставала дедалі ширшою — і водночас холоднішою; він простягнув руку і поплескав колегу по плечу. І раптом вони різко — аж звалився зі столу, наробивши гуркоту, важезний довідник — кинулися в обійми один одному й так і сиділи, погойдуючись туди-сюди, дряпаючи один одного нігтями по спині й ніби силкуючись із тих обіймів вивільнитися. А кабінет тим часом заполонював спочатку тихий, а тоді дедалі голосніший чи то ґелґіт, чи то регіт — навіть не стареча, а якась звіряча пародія на сміх.

Коли двоє поліціянтів витягнули Марка з поліцейського фургона у вологу темряву, а тоді швидко провели у якісь двері і заштовхали до невеликого, слабко освітленого приміщення, де замкнули й надовго залишили самого, він ані гадки не мав, що знов опинився в Белбері. Втім, навіть якби й здогадувався, то навряд чи надав би цьому факту великого значення. Тієї миті, коли Марка затримали біля Нортумберленду, він наче провалився у незнані досі глибини відчаю. Все, кінець — тепер його повісять.

Марк ще ніколи не дивився у вічі смерті, але, мимохіть поглянувши на свою руку (він трохи змерз і потирав долоні, щоб зігрітися), раптом напрочуд ясно збагнув — і це приголомшило його ще більше, — що ось ця рука з усіма п’ятьма нігтями, з жовтою плямою від тютюну на згині вказівного пальця, скоро стане рукою трупа, а згодом — кістяка. Не те щоб він пройнявся жахом, хоч на якусь мить йому ніби й забракло в грудях повітря; його просто вразила повна абсурдність, абсолютна безглуздість такого припущення. Це було зовсім неймовірно — і водночас цілком реально.

Зненацька у пам’яті бурхливим потоком завирували спогади про різні відразливі подробиці страт, відомі зі слів панни Гардкасл, та цього Маркова свідомість уже не витримала: вся та гидь тільки притьмом промайнула у нього в уяві — подумки він мало не скрикнув від жаху, — а тоді щезла майже без сліду. Натомість повернулася думка про смерть. Разом із нею з’явилася було й думка про безсмертя, але не викликала в нього жодного зацікавлення. До чого тут взагалі якесь потойбічне життя? Щастя в іншому, безплотному світі — про те, що там може бути й нещастя, він навіть не подумав, — людину, яку невдовзі мали повісити, чомусь не тішило. Важливо було одне: скоро його вб’ють, і це тіло — слабке, тремтяче, та все ж до розпачу живе тіло, яке належить тільки йому й нікому іншому, — стане мертвим. Існує якась там душа чи не існує — наразі це не має ані найменшого значення. Тіло задихалося від страху, відчайдушно хотіло жити і не мало жодного наміру дати йому подумати про щось інше.

Відчуваючи, що повітря наче й справді бракує, Марк інстинктивно роззирнувся по камері: невже тут немає вентиляції? Над дверима побачив якийсь заґратований отвір. Властиво, той отвір і самі двері — оце й майже все, за що тут могло зачепитися око. Біла підлога, біла стеля, білі стіни, ні тобі стільця, ні стола, ні книжки, ні гачка на одяг — тільки тьмяна лампа посеред стелі.

Було в усьому цьому щось невловимо знайоме, і Маркові вперше спало на гадку, що його, можливо, привезли не до звичайного поліційного відділка, а до Белбері. У темряві зблиснула надія — і тут-таки й погасла. Яка різниця, вирішили Візер із панною Гардкасл та всіма іншими покінчити з ним, передавши в руки правосуддя, чи збираються позбутися його самі — так, як, безперечно, позбулися й Гінджеста? Тепер у нього нарешті відкрилися очі на все, що діялося з ним у Белбері. Певна річ, усі вони — вороги, які вміло грали на всіляких його страхах і сподіваннях, щоб кінець кінцем перетворити на викінченого лакузу, а згодом, використавши для досягнення своїх цілей, — чи й швидше, якщо він не витримає і зламається, — просто убити… Марк дивувався і геть не розумів, як узагалі міг раніше думати інакше. Як можна було вважати, ніби цих людей вдасться задобрити — хай що зробивши задля цього?

Яким же ідіотом він був, яким дитинячим і легковірним дурнем! Марк сів на підлогу — ноги в нього підкошувалися, наче йому довелося пройти сьогодні миль двадцять п’ять, не менше. Навіщо було взагалі їхати до Белбері тоді, на самому початку? Хіба не можна було вже після першої розмови з заступником директора збагнути, що брехня тут висить просто в повітрі, а інтриги — звичний спосіб життя, що встромити ножа у спину колезі тутешнім не важче, ніж випити чаю, а тих, хто оступиться, чекає у кращому випадку глумливий регіт, а в гіршому — смерть? Це ж було ясно, так ясно, ніби хтось прокричав ці слова у мегафон або написав їх на стіні літерами з людину завбільшки! Маркові пригадалося, як розреготався Фіверстоун того дня, коли назвав його «невиправним романтиком». Справді, Фіверстоун… ось чому він повірив Візерові: того рекомендував Фіверстоун. Так… мабуть, його божевілля має давніше коріння, бо як, скажіть,