Читати книгу - "Замогильні записки"

яким протегував. Де замислювалась Реставрація? у колі роялістів? Аж ніяк: у єпископа Отенського, у товаристві пана де Коленкура. Хто справляв бали для підлих чужоземців? Роялісти? Аж ніяк: імператриця Жозефіна в Мальмезоні. Чому присягали на вірність найщиріші друзі Наполеона, наприклад Бертьє? Законній монархії. Хто проводив цілісінькі дні в покоях самодержця Олександра, цього грубого татарина? Члени різних класів Інституту, філософи-філантропи, теофілантропи та інші, вчені, літератори; всі вони поверталися від царя зачаровані, облагодіяні компліментами і табакерками. Що ж до нас, нещасливих легітимістів, ми не були вхожі нікуди; нас ніхто не мав і за устілку. Іноді на вулиці нам радили розійтися по домівках і лягти спати; іноді нас просили не кричати занадто голосно: «Хай живе король!» – оскільки цей клопіт узяли на себе інші. Владодержці зовсім не прагнули бачити всіх французів легітимістами, вони заявили, що нікого не примушують змінювати заняття і промови, що єпископ Отенський може так само спокійно не правити службу Божу за монархії, як не слухав її за Імперії. Я не бачив, щоб яка-небудь аристократка, яка-небудь нова Жанна д’Арк із соколом на плечі або списом в руці проголошувала право законного монарха на престол, зате дружина, якою Бонапарт забезпечив пана де Талейрана, роз’їжджала містом у кареті, на всі боки розхвалюючи благочестиву родину Бурбонів. Бачачи простирадла, що звішуються з вікон імператорських догідників, простодушні козаки вірили, що в серці покаянних бонапартистів розквітло стільки ж лілій, скільки білих ганчірок теліпається у них на вікнах. У Франції зараза розповсюджується з чудесною швидкістю, і, якби хтось гукнув: «Геть мене!» – сусіди не забарилися б учинити так само. Та що там, прибічники імперії прийшли до нас, прибічників Бурбонів, щоб розжитися в нашій білизняній кімнаті незаплямованим білим прапором, – я сам був тому за свідка. Але пані де Шатобріан трималася твердо й відстояла свої запаси.

‹Перше міністерство епохи Реставрації; Шатобріан випускає брошуру «Політичні міркування» з викладом своїх конституційних поглядів, чим накликає на себе підозри короля та отримує призначення послом до Швеції›

26
Острів Ельба

Бонапарт відмовився ступити на борт французького корабля; над усе він цінував у цей час англійський флот, бо англійці здобували на морі перемогу за перемогою; він забув про свою ненависть, про те, як лихословив на підступний Альбіон і ображав його; він вважав гідним свого захоплення тільки переможців, і до місця першого вигнання його доправив «Undaunted» [61]. З тривогою чекав він, яку йому виявлять шану: чи поступиться французький гарнізон своєю територією? З італійців, що населяли острів, одні хотіли покликати англійців, інші взагалі позбавитися будь-якої влади; на одному мису майорів триколірний прапор, на іншому, неподалік, – білий. Але все влаштувалося. З’ясувавши, що Бонапарт везе із собою мільйони, остров’яни великодушно погодилися прийняти найяснішого полоненого. Цивільній і церковній владі довелося підтримати це рішення. Джузеппе Філіппо Аррігі, головний вікарій, звернувся до парафіян з посланням. «Божественне Провидіння, – говорив його набожний наказ, – зволило зробити нас підданцями Наполеона Великого. Для острова Ельба дати прихисток помазаникові Божому – нечувана честь. Ми повеліваємо подякувати Господові урочистим виконанням Те Deum, і т. ін.».

Імператор написав генералові Далему, командувачу французького гарнізону, листа з проханням довести до відома мешканців Ельби, що він обрав їх острів місцем свого перебування через м’якість звичаїв і клімату. Він зійшов на землю в Порто-Феррайо під вітальні залпи англійського фрегата і берегових батарей. Звідти у супроводі парафіян він попрямував до церкви, де було виконано Те Deum. Церемонією розпоряджався церковний сторож, маленький товстопузий чоловічок. З церкви Наполеона відвели до мерії, де йому вже приготували помешкання. Під радісне пілікання трьох скрипок і двох басів винесли новий прапор імператора – на білому полі червона смуга з трьома золотими бджолами. Трон, поспіхом споруджений у бальній залі, був оздоблений позолоченим папером і яскраво-червоним шматтям. Природжений комедіант, бранець був задоволений усім цим балаганом: Наполеон тішився церковними ритуалами, як тішився колись старовинними придворними забавами в своїх тюїльрійських покоях, звідки задля урізноманітнення вирушав час від часу вбивати людей. Він завів собі почет: складався він з чотирьох камергерів, трьох ад’ютантів та двох гоффур’єрів. Він оголосив, що прийматиме дам двічі на тиждень, о восьмій вечора. Він справив бал. Він відібрав в артилеристів відведену їм будівлю і влаштував там свою резиденцію. Все життя Бонапарт черпав силу з двох джерел, що породили його, – демократії і королівської влади; могутність йому давали народні маси, висоту становища – геній, тому він легко переходив з площі до тронної зали, міняв товариство королів і королев, які товпилися навколо нього в Ерфурті, на товариство булочників і торговців маслом, які танцювали в його порто-феррайському сараї. З монархами він тримався як простолюдин, з простолюдинами – як монарх. О п’ятій ранку, в шовкових панчохах і черевиках з пряжками, він віддавав на Ельбі накази каменярам.

Влаштувавшись у своїх нових володіннях, багатих на залізо з часів Верґілія, що описав insula inexhaustis Chalybum generosa metallis [62], Бонапарт не забув учинених йому образ; він не відмовився від думки розірвати свій саван, але йому було на руку прикидатися мертвим і лише зрідка мелькати привидом біля власного надгробка. Ось чому про людське око він поспішив заглибитися в залізні і магнітні копальні; імператора можна було прийняти за відставного гірничого інспектора колишньої імперії. Він шкодував про те, що колись пустив дохід від копальні Іллюа на утримання ордену Почесного легіону; тепер він визнав, що 500 000 франків потрібніші гренадерам, ніж политі кров’ю нагрудні хрести. «Про що я тільки думав, – говорив він. – Утім, кілька інших моїх указів не поступаються за дурістю цьому». Він уклав торговий договір з Ліворно і мав намір укласти ще один з Генуєю. Поки те та се, він проклав п’ять чи шість туазів нової дороги і, подібно до Дідони, що окреслила межі Карфагена, визначив місце, де виростуть нові міста. Філософ, який розчарувався в мирській славі, він заявив, що відтепер обирає для себе життя англійського мирового судді: та все ж, коли з вершини невеликого пагорба поблизу Порто-Феррайо він побачив море, що з усіх боків билося об скелі, у нього вихопилося: «Чорт побери! Треба визнати, острів мій невеликий». Усі його володіння можна було об’їхати за кілька годин; він захотів приєднати до них кам’янистий острівець під назвою П’яноза. «У Європі, – мовив завойовник зі сміхом, – вирішать, що я знову взявся за старе». Союзники на