Читати книгу - "Ярославна"

Чим швидше, тим краще. Потім кипчацькій бабі Ягишні ще й дякувати будеш. Баба Ягишна все знає і все бачить. Що було, що є і що буде. А буде тобі в неволі кепсько, тікай додомоньку, покіль можеш. Хан, як я відчуваю, не проти, щоби ти втік на Русь. А потім з ним заодно діяв би. І жона тебе жде, ладо твоє, про яке ти пісень співаєш… Чую, чую!.. Пісня твоя про ладо твоє далеке і нині в тобі лунає-бринить. Гарна пісня твоя. І ти молодик гарний, хоч на тобі й вина велика – людей своїх погубив, необачний! Але не переймайся, кари тобі за це на Русі не буде, хоч ти й чекаєш її…

Тим часом конячина її переступила з ноги на ногу, – обережно, але стара так і гаркнула на неї:

– Сті-ій, зміюко скажена! Хіба не бачиш, що я з руським коназом балакаю.

Князь мимовільно відчув якийсь… мм… неспокій перед каргою, яка наче наскрізь його оком єдиним просвердлювала. Та й кінь його, як баба на свою конячину крикнула, повів вухами неспокійно й затупцювався.

Половці, які супроводжували князя, як один, притихли і наче поприщулювалися на своїх конях і тільки насторожено позиркували на стару. Певно, Ягишна і справді для них була відьмою та ще й чарівницею лихою. Ігор подумав, що стара все ж, напевно, добра, хоч і жахна на вигляд.

– Добра, добра баба Ягишна, як ти щойно й подумав, – о, вона може підслуховувати чужі думки? – Не бійся мене, добрий молодцю, нічого гіршого за лихо я тобі не вчиню. А лихо моє теж добре. А коли ти про мене подумав, що я, стара карга, добра, віддячу й тобі добром. Їдь собі своєю дорогою далі. І не бійся… Ні стріли, ні списа, ні меча, ні коня дикого, ні звіра лютого, ні чужих людей, ні своїх – ще поживеш. Ще й дитя жінка твоя від тебе приведе. А як там далі буде – зарані не переймайся. Якось воно та буде. Це я тобі кажу, кипчацька баба Ягишна, яка все знає: що було, що є і що буде.

– То мені можна повернутися на Русь? – обрадувано перепитав князь.

– І можна, і треба. Поки за тобою жона твоя побивається, жде тебе, виглядає, плаче-тужить за тобою – чую, чую її голосіння, – повертайся, руський коназе, до неї. Нічого тобі лихого на Русі не буде. Русь тебе ще й з радістю зустріне. Хоч і плакатиме за тими, яких ти навічно у ці степи завів. Не ти винен у тім – твоє молодецтво.

«Чаклунка», – тільки й подумав Ігор.

– Чаклунка, чаклунка, – погодилась стара. – Мене кипчаки бояться, хоч я їм зла не чиню. Але все одно мою хатку в урочищі обминають, за лиху мене мають. А ти мене доброю назвав, добра й тобі зичу, молодцю не нашого племені. І хай буде дорога твоя на Русь доброю. Де тебе чекають, і де ти ще й славним станеш. І через віки тебе пам’ятатимуть.

– Вйо, вйо! – крикнула стара на свою конячину. – Рушай, моя люба, зміюка страшенна! Тільки тихіше ногами перебирай, бо чи й всиджу на тобі. Стара я вже стала верхи їздити. А пішки на одній нозі далеко не підеш…

І одноока та однонога карга кудись потрюхикала на своїй теж старій конячині, туди, де у неї, казали, під горою стояла хатка – на курячих чи яких там ніжках. А лише тоді половці, які супроводжували князя, нарешті – але все ще обережно, – перевели подих і залопотіли між собою на мові своїй, Ігореві незбагненній. І ні-ні та й позиркували в той бік, куди поїхала на своїй сивогривій конячині Яга Ягишна, відьма їхня і чаклунка-чарівниця, що її у тих краях всі боялися. Аби не наврочила чого лихого… Бо її вроки неодмінно збуваються, і від них ні сховатися, ні захиститися…

Ось тоді князь, повернувшись у стан Кончака, і поклав собі: тікати! Пристати до Овлура і тікати з ним. На Русь. А там – будь що будь! А більше копи лиха, кажуть, ніколи не буде. Та вдома й лихо краще, як у чужих краях добро. Хоч половці його мовби таки й стережуть, але дасть Бог, з Овлуром він їх перехитрить. Та й жона його вірная, Єфросинія люба, кличе його щоночі. Він уже і уві сні, і наяву чує її плач-голосіння по ньому. Тужіння її й оберігатиме його в дорозі. Пора, пора соколу згадати, що в нього крила є.

Якщо він сокіл.

Пора вовкові ноги до бігу лаштувати – якщо він вовк.

Тільки втеча позбавить його ганьби полонянської. А допоможе молитва Єфросинії, що лунає у його душі. Лине вона до нього з високих валів Путивля, лине через простори й степи до нього в Половеччину, лине і виведе з неволі…

…Плач її – це молитва. Вона благає вітер, ріку, небеса, сонце не чинити зла пораненому Ігорю і повернути його на рідну землю. Тут Ярославна, ніби Богородиця, виступає як рятівниця, захисниця, як жива посередниця між небом і землею, як богиня, чия велика любов і захистить його, і порятує, і додому приведе…

Як зазначає академік Д. Лихачов, «від часу, що передував «Слову», до нас не дійшло жодного твору, який хоч би частково нагадував «Слово» своєю близькістю до народної поезії. Ми можемо знайти окремі аналогії «Слову» в деталях, але не в цілому. Тільки після «Слова» ми знайдемо в давній руській літературі кілька творів, у яких зустрінемося з тим же сполученням плачу і слави, з тим же дружинним духом, з тим же воїнським характером, які дозволяють поєднати їх із «Словом» за жанровими ознаками.

Маємо на увазі такі три твори: похвалу Роману Мстиславичу Галицькому, що в Іпатіївському літописі під 1201 р., «Слово о погибели Русской Земли» і «Похвалу роду рязанских князей», що дійшла до нас у складі повістей про Николу Збаразького. Всі ці три твори спрямовані до минулого, що складає у них основу для сполучення плачу і похвали. Кожне з них поєднує книжковий початок з духом народної поезії плачів і слави. Кожне з них тісно пов’язане з дружинним середовищем і дружинним духом воїнської честі».

«Слово» починається роздумами автора з приводу того, якою бути манері оповідки. Він відкидає стару манеру Бояна і зважується слідувати безпосередньо «билинам» свого часу – дотримуватися справжніх подій. Чим він переконує читача, що перед ним імпровізація, вільна від літературних традицій мова – навіть такої сильної, як Боянова.

Зв’язок