Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- Що мають означати?- знов перепитала Бідді.

- Та що ти все повторюєш те саме, Бідді! - не витерпів я.- Раніше у тебе такої звички не було.

- Раніше не було! - луною озвалася Бідді.- Ох, містере Піп, раніше!

Я відчув, що нічого не вдієш - і цю тему теж краще облишити. Але коли ми мовчки обійшли ще раз садок, таки вернувся до того самого питання.

- Бідді,- почав я,- от я сказав, що частіш приїжджатиму бачитися з Джо, а ти багатозначно промовчала. Поясни мені, будь ласка, Бідді, чому це ти?

- А ви таки певні, що частіш приїжджатимете? - спитала Бідді, зупиняючись на вузькій стежині й дивлячись на мене при світлі зір ясним і чистим поглядом.

- Ох, боже мій! - скрикнув я, відчувши, що Бідді просто неможлива.- Оце вже справді погана риса характеру. Не треба більш ні слова, ради бога, Бідді. Мені дуже прикро все це чути!

З цієї поважної причини я вирішив сторонитися Бідді під час вечері, а йдучи спати до своєї колишньої кімнатинки, попрощався з нею якомога стриманіше - наскільки дозволяла мені моя збентежена душа, пригнічена похороном і взагалі всім цим днем. Спав я дуже неспокійно, раз у раз прокидаючись і думаючи, як недобре, як образливо й кривдно повелася зі мною Бідді.

Від'їжджати я мав рано-вранці. Отож я раненько встав, вийшов надвір і тихцем заглянув у вікно кузні. Кілька хвилин простояв я так, дивлячись на Джо, котрий уже був при роботі - обличчя у нього пашіло здоров'ям і силою, так наче всього його освітлювало яскраве сонце життя.

- Прощавай, любий Джо! Та ні, не витирай руки… дай я її потисну, яка вона є, чорна від сажі! Я скоро приїду, я часто навідуватимусь.

- Чим скоріше - тим краще, сер,- сказав Джо.- І чим частіше - тим краще, Піпе!

Бідді чекала мене біля дверей кузні з кухлем свіжого молока й куснем хліба.

- Бідді,- сказав я, простягти їй руку на прощання,- я не сердитий на тебе, але все-таки мені гірко.

- Ой, не треба так! - скрикнула вона зболеним голосом.- Хай уже мені самій буде гірко, якщо я вас образила.

І знову, коли я відходив, туман знімався вгору. Відкриваючи переді мною дорогу, він, можливо, цим давав мені наздогад, що я сюди не повернуся і що Бідді мала рацію. Якщо це так, то - мушу визнати - туман теж мав рацію.

Розділ 36

Становище наше з Гербертом дедалі гіршало, і боргів ставало все більше, хоч як ми «з'ясовували свої справи», «залишали резерви» і тому подібне. Час же, незважаючи ні на що, ішов собі своїм заведеним ладом, і ось уже Гербертове передбачення збулось: не встигши й зогледітись, я досяг повноліття.

Герберт досяг його за вісім місяців переді мною. Але оскільки він окрім того нічого й не сподівався досягти, ця подія не дуже сколихнула Барнардів заїзд. Інша річ - мій двадцять перший день народження: дожидаючи його, ми наснували купу всіляких гадок та планів, певні, що цього дня мій опікун уже неодмінно сповістить мені щось певне.

Я подбав про те, щоб на Літл-Брітен добре знали, коли саме мій день народження. Напередодні від Вемміка я отримав листовне повідомлення, що містер Джеггерс матиме честь прийняти мене у себе в конторі завтра о п'ятій годині. Це підтвердило наші припущення, що станеться щось важливе, і коли я прибув до опікунової контори в призначену годину, серце моє аж заходилось від хвилювання.

У першій кімнаті Веммік поздоровив мене й ніби ненароком потер собі носа складеним хрустким папірцем, вигляд якого мені вельми сподобався. Але на цю тему він нічого не сказав, а тільки кивнув на двері опікунового кабінету. Був листопад місяць, і містер Джеггерс стояв, прихилившись до полички каміна, а руки заклавши під поли піджака.

- Що ж, Піпе,- сказав він. - Сьогодні я вже маю називати вас «містер Піп». Прийміть мої поздоровлення, містере Піп.

Він потис мені руку - це у нього завжди виходило навдивовижу коротко,- і я подякував йому.

- Сідайте, містере Піп,- запросив мене опікун. Коли я сів, а він лишився стояти, та ще й суплячись на свої чоботи, мені зробилось якось мулько і пригадався той далекий день, що ото мене було посаджено на надгробок. У двох моторошних зліпків на полиці неподалік від нього так по-ідіотському скривились роти, наче вони силкувалися підслухати нашу розмову.

- А тепер, мій юний друже,- почав опікун, немов збираючись допитувати свідка в суді,- нам треба про дещо переговорити.

- Будь ласка, сер.

- Скільки, на вашу думку,- сказав містер Джеггерс, нахиляючись уперед, щоб подивитись на підлогу, а тоді закидаючи голову назад, щоб подивитись на стелю,- скільки, на вашу думку, ви витрачаєте за рік?

- Скільки витрачаю, сер?

- Скільки,- повторив містер Джеггерс, усе ще дивлячись на стелю,- ви - витрачаєте - за - рік? - Після чого обвів поглядом кімнату і завмер, тримаючи в руці хустинку на півдорозі до носа.

Я з'ясовував стан своїх грошових справ так часто, що тепер не мав про них навіть приблизного уявлення. Хоч-не-хоч мені довелося визнати, що я неспроможний відповісти на це запитання. Ці мої слова немовби втішили містера Джеггерса, бо він сказав: «Я так і думав!» - і з неабияким задоволенням висякав носа.

- Ну от, мій друже, я поставив вам запитання,- сказав містер Джеггерс.- Тепер, може, ви у мене що-небудь запитаєте?

- Мені, звичайно, дуже б хотілося поставити вам, сер, навіть декілька запитань, але я пам'ятаю вашу заборону.

- Поставте одне,- сказав містер Джеггерс.

- Чи я дізнаюся сьогодні ім'я свого доброчинця?

- Ні. Поставте друге.

- А чи скоро я про це довідаюсь?

- Зачекайте з цим, а тим часом поставте ще одне запитання,- сказав містер Джеггерс.

Я оглянувся круг себе, але тепер уже, здавалося, неминуче мусив це запитати.

- Чи я… що-небудь одержу, сер?

На ці слова містер Джеггерс, торжествуючи, зауважив:

- Я так і думав, що ми до цього доберемось.- І гукнув Веммікові, щоб приніс йому того самого папірця. Веммік