Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Обережно, містере Емслі, — кинула вона через плече. — Тут немовля, спробуйте не наступити.
*
— Ви в порядку? — спитала міс Вулф, коли вони нарешті повилазили з нори, як кроти.
Вогонь по той бік вулиці майже вдалося загасити, і вулиця потемніла від ночі, від сажі, від бруду.
— Скільки? — спитала міс Вулф.
— Чимало, — сказала Урсула.
— Дістати легко?
— Важко сказати, — вона простягнула посвідку особи Рене. — І там немовля, боюся, цілковитий бардак.
— Там є чай, — сказала міс Вулф, — ходіть візьміть.
*
Пробираючись із містером Емслі до пересувної кухоньки, вона з подивом зауважила пса, який скулився при порозі далі по вулиці.
— Я вас наздожену, — сказала вона містерові Емслі. — Візьміть і мені чаю, дві ложечки цукру.
Маленький, нічим не прикметний тер’єр скімлив і тремтів від страху. Більшу частину дому знесло — може, пес тут жив, чекав, що тут його пригріють і захистять, чи просто не знав, куди ще можна піти. Утім, коли вона до нього підступилася, він кинувся навтьоки. Клята псина, — думала вона, намагаючись його наздогнати. Нарешті спіймала й підхопила на руки, щоб не втік. Цуцик тремтів усім тілом, тож вона пригорнула його й почала заспокійливо туркотіти, достоту як містер Емслі з Рене.
Вона притислася лицем до його шерсті (огидної і брудної, але вона й сама така ж). Песик був маленький і безпорадний. «Вигублення невинних», — сказала була міс Вулф, коли у школу в Іст-Енді кілька днів тому влучила бомба. Та чи ж не всі вони невинні? (Чи, може, всі винні?)
— Цей клоун Гітлер — точно винний, — сказав Г’ю під час їхньої останньої розмови. — Ця війна на його совісті.
Невже вона справді більше ніколи не побачить батька? З її вуст зірвався схлип, і пес заскімлив — чи то від страху, чи то співчутливо, нема знаття. (У цілому сімействі Тоддів не було такої особи — крім Моріса, — яка не приписувала б собакам людських емоцій).
Тієї миті за ними пролунав страшний гуркіт, пес знову спробував випручатися їй із рук, але вона його втримала. Вона обернулася саме вчасно, щоб побачити, як торець будинку в огні завалився вперед, цегла загриміла й накрила кухоньку.
*
Загинуло двоє жінок із допоміжної служби та містер Емслі. І Тоні, їхній посланець, який саме мчав кудись на своєму велосипеді, тільки, на жаль, недостатньо швидко. Міс Вулф опустилася на коліна на гостру биту цеглу, несвідома болю, і взяла його за руку. Урсула присіла обіч неї.
— Ентоні, лишенько, — сказала міс Вулф, нездатна сказати більше.
Волосся вибилося зі звичної акуратної гульки, так що вона виглядала як постать із трагедії. Тоні зомлів, на голові зяяла страшна рана, його ледве витягли з-під завалів. Урсула вирішила, що хлопця треба підбадьорити, не виказувати, як їм страшно. Згадалося, що він скаут, тож вона почала розказувати, як втішно гуляти на природі, ставити намет у лузі, слухати дзюрчання струмка, збирати хмиз для багаття, дивитися, як вранці здіймається туман, доки готується сніданок.
— Після війни на тебе чекає багато радощів.
— Ото твоя мати потішиться, коли ти вернешся додому, — приєдналася до шаради міс Вулф. Вона затисла рота долонею, щоб не схлипувати.
Якщо Тоні їх і чув, то нічим цього не виказав. Вони спостерігали, як його поволі затоплює мертвотна блідість, колір розбавленого молока. Він відійшов.
— Господи, — розплакалася міс Вулф, — я цього не витримаю.
— Хіба ж хочеш — мусиш, — сказала Урсула, стираючи соплі, сльози і бруд зі щік тильною стороною долоні. Раніше це міс Вулф її заспокоювала б.
*
— От йолопи, — лютував Фред Сміт, — про що вони взагалі думали, коли ставили там цю довбану кухню? Прямо ж під торцем!
— Вони не знали, — сказала Урсула.
— А мали б, курча, головою подумати.
— Значить, хтось мав би, курча, подумати головою і їм сказати, — Урсула раптом розлютилася. — Наприклад, довбані пожежники.
Світало, нарешті пролунав сигнал відбою.
— Я й раніше подумала, що тебе побачила, а потім вирішила, що здалося, — примирливо сказала Урсула. Фред злився на загиблих, бо вони полягли, а не тому, що вони зробили дурню.
Вона рухалася, як у сні, ніби відпливала від дійсності.
— Я й сама як мертва. Якщо не посплю, з’їду з глузду. Я живу тут за рогом. Пощастило, що це не наш дім. І пощастило, що я побігла за псом.
Якийсь рятувальник дав їй мотузок, щоб вона прив’язала пса до обгорілого стовпа. Їй згадався чоловік, який збирав на ноші руки й ноги.
— Обставини, думаю, диктують, що так його і треба назвати — Щасливчиком, нехай це банальність. Він мене, бачиш-но, порятував. Я теж пила б там чай, якби не побігла за ним.
— Йолопи довбані, — знову повторив Фред. — Тебе провести додому?
Урсула подякувала, тільки повела його не до Філлімор-ґарденз за рогом. Натомість вони стомлено попленталися, узявшись за руки, як діти, по Кенсінґтон-гай-стрит, о такій порі майже безлюдній, як не рахувати тих, хто трудився над газовою трубою у вогні, а пес трюхикав при них.
Урсула знала, куди вони прямують, — це видавалося неминучим.
*
Навпроти ліжка у спальні Іззі була картина в рамі, оригінал ілюстрації до перших «Пригод Авґуста» — графіка, що зображала зухвале хлопчисько і його пса. Портрет виглядав майже як пародія: кашкет, випнуті щоки, доволі ідіотський вест-гайленд-вайт-тер’єр, геть не схожий на справжнього Джока.
Картина не вписалася б у кімнату, якою Урсула її запам’ятала, коли дім ще не закатали в нафталін. Це був жіночий будуар із шовками й сатином, дорогими кришталевими карафками й емальованими щіточками. Прегарний французький орнаментальний килим щільно скатали, перев’язали цупким мотузком і лишили при стіні. На іншій стіні висіло полотно одного з дрібніших імпресіоністів — Урсула підозрювала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя за життям, Кейт Аткінсон», після закриття браузера.
