Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

1 158
0
21.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 109
Перейти на сторінку:
собою коня, не зводив очей з П'ястуна, з нетерпінням чекаючи наказу рушити на ворога. Був це муж у розквіті сил, навдивовижу спритний: сидів на коні так, ніби зрісся з ним; очі сяяли веселим огнем, з вуст не сходила посмішка. Носив пишне вбрання та блискучі прикраси, які дуже полюбляв. Скрізь, де б не з'являвся, хотілось йому бути першим, і він добивався цього, не жаліючи ні праці, ні зусиль. Порай кілька разів шепнув князеві, що вже час дати знак до бою, але П'ястун не дуже поспішав, — оглядав ворожі лави, які, не перестаючи множитись, безперервно сунули з лісу, ніби їх народжувала пуща.

Після довгих роздумів князь звернувся нарешті запитливим поглядом до воєвод: як бути? Чекати, поки поморці перші нападуть, і оборонятись чи всім натовпом накинутись на них?

Два табори стояли на двох пагорбах, між ними лежала долина. Посередині звивався маленький, майже пересохлий струмок. Ніхто з воєвод ще й словом не прохопився, коли за кільканадцять кроків показався Візун, що поспішав до них, тримаючи в руці спис, окутий залізом. Ступав бадьоро, весело, ніби помолодів на багато років.

— Іду із храму, від вогнища! — вигукнув вій. — Несу вам добру призвістку! Звертався я до вогню, води, дивився на літ птахів, вилитий віск і дим святого багаття… Все провіщає ворогові загибель!.. Дивіться! Над вашими головами злетів птах, білий, мов голуб, а он там, під лісом, кружляють зграї круків!.. Ой Ладо! Колядо! — крикнув він. — Ідіть! Наступайте!.. Хай жоден з ворожих ратників не повернеться звідси! Ладо! Вперед!..

Воєначальники і ближчі шереги повторили Візунів поклик, сприймаючи це як щасливе знамення. П'ястун вказав правицею на ліс. Сцібор з людьми, що стояли ліворуч, відразу ж рушив на ворога, намагаючись обійти його зліва. Лютий зайшов справа. Болько Чорний поспішав слідом за ним; Мишко — за Сцібором, а Порай з Нагим залишились посередині, біля П'ястуна. Все військо злагоджено, мов один велетенський чоловік, зарухалось; воїни підхоплювали з землі щити; знялися вгору станиці; тисячники та найдужчі з людей повиходили наперед, бойові лави наїжилися списами.

— Ладо!.. — гриміло з кінця в кінець.

На протилежному боці вже можна було розгледіти трьох воєначальників, які їхали попереду в червоних плащах і позолочених шоломах, а поруч них — обвішані залізом німці, котрі показували на щось руками, повертаючись то праворуч, то ліворуч. За ними сунула безладна юрма, то розсипаючись, то збиваючись у купу. Невеличка жменька німців, котрих легко було відрізнити, ні на крок не відходила від молодих князів; за ними поспішали поморці з залізними мечами й мотками вірьовок біля пояса, призначених для зв'язування невольників і пакування здобичі. Як тільки поляни пішли у наступ, вигукуючи: «Ладо!», поморці теж кинулись уперед з окриком, якого не можна було розібрати. Воєначальники в червоних плащах у супроводі німців зникли в юрмі, а вперед вирвалась купка найзапекліших поморців, звиклих до набігів. Вони мчали, розмахуючи мечами й списами, ніби викликали на сутичку полян, котрі чекали на них на схилі пагорба.

Відділяв їх лише пересохлий струмок, що протікав у долині. Загони Сцібора і Лютого, широко розступившись, насідали на поморців з боків. Вже не видно було, щоб з лісу виходила ворожа рать; останні лави її, несміло висунувшись на узлісся, наздогнали тих, що вийшли наперед.

Шум, що передвіщав бойову сутичку, наростав з кожною хвилиною. Обзивали одні одних псами й гадюками, падлом і стервом гнилим, найогиднішими словами… Передні плювались і здіймали кулаки, а коли з обох боків збудження перейшло у шал, глухо затарабанили по щитах молоти; перші лави кинулися вперед, налетіли одні на одних і відразу ж перемішалися між собою, так що не можна було відрізнити ворогів від своїх. Незабаром з передніх лав виник вал конаючих і трупів, що перегороджував шлях подальшим лавам. Ті, що лежали на землі, ще пручались і душили своїх супротивників, тоді як інші, топчучи й чавлячи їх ногами, продовжували бій.

Лютий, що вів людей своїх в обхід, помітивши навпроти себе Клодвіга, котрий сидів верхи на коні, відразу ж пробився через юрбу і яструбом накинувся на нього. Він по плащі й шолому впізнав у ньому воєначальника. Піднявши вгору молот, замахнувся і кинувся на німця; той відскочив убік, потім подався вперед і полоснув Лютого мечем по оголеній потилиці. Виступив кривавий пруг на його шиї, але кров не пирснула; а Лютий зметнув молот і, вціливши Клодвігу в груди, звалив його з коня на землю. Німці від жаху скрикнули і цілою юрбою накинулись на Лютого, а той, розмахуючи молотом, запекло оборонявся. Сікли його мечі, але серйозних ран не завдавали. Здавалося, його зашкарублої шкіри навіть залізо не могло взяти, тільки залишало пошкрябини. Оточений з усіх боків, Лютий змушений був відступити, а конаючого Клодвіга підхопили на руки товариші. З рота в нього юшила кров.

Болько Чорний разом з Мишком також увірвались у середину юрми, ганяючись за молодими Попельками. Але німці та придворні слуги, налякані долею Клодвіга, обступили Лешків стіною.

Пиха і лютість поморців охолонули після першої ж сутички, в якій не вдалося їм зламати ворога. Вони відбивалися й відходили під натиском полян, що уперто наступали і, оточивши з обох боків пагорби, поспішали зімкнути кільце. Вільний до лісу шлях звужувався з кожною хвилиною. Лешки з жахом побачили, що обидва загони полян от-от займуть узлісся. І поморці поквапно почали відступати.

А в долині точилася найзапекліша битва; тут зіткнулися люди, котрі думали не про перемогу, а тільки про те, щоб вдовольнити войовничий запал та намордуватись. Бій не вщухав: ледве переривала його втома, як поновлювала нестримна лють. Із куп мертвих тіл раптом вставали, оживши, трупи, щоб з новою запеклістю ринути на ворога і впасти убитими наповал. Коні кусалися і, оскаженівши, топтали людей; собаки поморців і князів, виючи, кидалися на воїнів і падали, прохромлені списами.

Сонце вже давно хилилось до заходу, а битва все ще тривала; розпорошені лави поморців квапливо тікали до лісу. Лешки, боячися, щоб їх не схопили, ще раніше непомітно відступили із жменькою своїх найближчих прихильників. А для решти шлях був відтятий. Всіх, хто біг до лісу, перестрівав із своїм загоном Лютий і зганяв із пагорба назад у долину, на поле битви; поляни натискали з усіх кінців. У полон не хотіли брати нікого; почалася дика різанина; жменьку поморців, що розпачливо оборонялись, розгромили дощенту, — молотами цілились у голови, списами — у груди. Всю долину і схили пагорбів покрили трупи, і коли стемніло, не було кому битись і кого вбивати. Старшини верхи об'їжджали

1 ... 95 96 97 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"