Читати книгу - "Земля мертвих"

Міркування перервав дзвінок: Бомпар.

— Уже знаєш, що трапилося?

— Що саме?

— Собєскі покінчив життя самогубством у медпункті Флері.

Жодних думок, жодної реакції.

Мимоволі, як у будь-якого копа, виникло питання:

— Як це сталося?

— Він навмисно поранився, щоб потрапити до медпункту. Відшукав подовжувач і повісився на стельовому світильнику. Я ошелешена тим, що досі в такій тюрмі, як Флері, так легко можна накласти на себе руки.

Корсо машинально стиснув руку Таде і взявся прокладати шлях у юрбі.

— Заїдь до мене, — наказала Бомпар.

— Навіщо?

— Рушаємо у Флері. Невеличкі поминки.

— Не можу. Я з Таде.

— Якось дай собі раду. Ми повинні там бути першими.

— Чому так нагально?

— Крихітко, після самогубства ЗМІ роздмухають кадило. Слід поспішати, аби зліпити нашвидку якусь пристойну версію. За кілька годин усі знатимуть, що сталося. І повір мені, так чи інакше його смерть ще вилізе нам боком.

84

Мати одного з однокласників Таде із задоволенням погодилася побути з ним до вечора й запросила хлопчика поснідати разом. На них чекала прогулянка Люксембурзьким садом, а згодом — майстерня млинців.

Корсо відвіз сина, а тоді помчав до будинку 36 на Бастіонній вулиці у XVII окрузі (нова адреса Судової поліції). Він там ще ніколи не був, і коли побачив величезний блакитний будинок, наче складений з кубиків Лего, згадав, як не дивно, вежі Айо часів своєї юності в Нантері. Він не шкодував, що мусив піти з Карного розшуку, і навіть тішився з того, що вже не треба щоденно їхати в квартал, який і досі лишався здоровезним будівельним майданчиком.

Бомпар усілася в автівку й почала жалітися на «нові гівняні офіси» та болото, що зіпсувало їй чоботи. Вони ніби силувалися відвернути увагу одне одного від головного: згадувати про самогубство Собєскі жоден із них не хотів. Копи швидко засвоюють істину: немає точних даних — тоді краще помовчати.

Вони неслися кільцевим бульваром, і Бомпар спитала:

— Знаєш, що Ахмеда Зарауї відпустили?

— Хто це?

— Ахмед Зарауї. Ватажок з мікрорайону Пікассо.

Блискавкою майнув спогад про те, що трапилося півтора року тому: він видряпується вентиляційною шахтою над мечеттю, шугає в парковку, а тоді вистрілює в Мехді Зарауї, брата Ахмеда. Корсо працював у ЦУБНТН і мав би знати, що покидька звільнили.

— Ну то й що? — просто спитав він.

— Вони, можливо, захочуть помститися.

— Чому?

— Не ліпи дурня, — проказала Бомпар, не спускаючи очей з дороги. — Я добре насіла на ту справу, але й досі вона в мене в тому місці, на якому сидять.

Катрін, хрещена мати, часом уміла бути напрочуд ґречною.

— Мені начхати, — закинув він у тому ж дусі.

— Ти помиляєшся. Ці чорномазі дуже мстиві. Ламбер уже наклав у штани.

Коп з Нарковідділу, колега Корсо по нещастю, не дарма кусав лікті: саме він, за офіційною версією, убив брата місцевого ватажка.

Автошлях відкривав перед очима краєвид, від якого сльози наверталися на очі або хотілося блювати — залежно від настрою. Ніжний і блискучий Париж залишився позаду, навколо них бетонні брили, наче сірі хвилі, розчинялися в тьмяному небокраї. Хай яка сумна була картина, а Корсо тішився, що до слідчого ізолятора прямує разом із Катрін Бомпар. Невеличка сімейна подорож до цвинтаря в День усіх святих.

Щойно вийшли з автівки, як злива мало їх не затопила. Вони поспіхом рушили до найближчого поста охорони, а тоді Бомпар вирішила висловитися щодо Собєскі:

— Після самогубства справу закриють. Тепер ніхто не сумніватиметься у його винності.

— Гадаєш?

— У тебе інша думка?

Вони сховалися під брамою й подзвонили в двері, як Червона Шапочка, що прибігла до бабусі.

— Геть навпаки, — промовив Корсо. — Він, може, наклав на себе руки, бо не зумів примиритися з несправедливістю, від якої постраждав.

— Міг би подати на апеляцію.

— Йому вже несила було чекати, терпіти довгі роки сидіння в тюрмі.

— Ти справді так вважаєш?

Корсо не відповів. Дощило звідусіль. Наче сум з усього світу готував змову проти них і загнав тепер у темний кут, аби добити.

Нарешті вийшли охоронники. Документи, обшук, потім пістолети довелося лишити в гардеробі. Потім — лабіринт дверей, коридорів, загорож. Корсо ненавидів в’язниці. Як і всі, він задихався, але на відміну від інших почувався тут, як удома. Йому завжди здавалося, що він належить до тюремного світу. Колись Корсо ледь не засадили за ґрати мало не на десять років за вбивство Мами, але Бомпар його прикрила. Та все могло скластися набагато гірше, якби він став по інший бік ствола.

Флері була завбільшки з Луврський палац. Куди не підеш, що не робитимеш — чалапаєш принаймні з півгодини посеред найогиднішого смороду на Землі: випарів тюрми, де в’язні виплескують з себе гіркоту та кислоту.

Вони дісталися медпункту. Незважаючи на велику кількість в’язнів, — понад 4500, хоча місць тільки 3000, — у тюрмі, наче в початковій школі, містилася лише одна санітарна кімната. Увесь простір у ній займали два ліжка із залізним каркасом, в облицьованому білою плиткою куті облаштували мийку, до стіни прикріпили негатоскоп, а ще тут були старенький телевізор і медична бібліотечка…

Керівник медпункту носив одноразову синю блузу, в якій був схожий на кюре — з викоту визирав білий комір сорочки. А головне — він тримався надміру урочисто, наче в його скромному закутку щойно померла надзвичайно важлива особа.

— Сьогодні немає пацієнтів? — поцікавився Корсо, що добре знав, як у тюрмі полюбляють вдавати із себе хворих.

— Вони не захотіли прийти. Через тіло.

Корсо волів би знати, як рідні пенати вдруге прийняли Собєскі-художника, що підробляв картини та вбивав стриптизерок.

— Ідіть зі мною, — проказав санітар, уклонившись по-японськи.

Виявилося, що була ще одна кімната, де стояли шафа для ліків і «холодильник». Саме тут відбувалися найважливіші речі. Медикаменти тримали під ключем. За «холодильник» правила довга морозильна камера під третім ліжком, що скидалася на оглядовий стіл. Санітар потягнув її — і вона виїхала на рейках.

Труп укривало рядно із застиглими, ніби з мармуру, складками, як у могилах флорентійських церков.

Керівник медпункту оголив тіло до талії: